Визволення Городищини: згадують діти війни

Визволення Городищини
Визволення Городищини: згадують діти війни

«Погляд часу» №9-2019

10 лютого минула 75 річниця визволення Городищенського району від німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Ці події вже не раз описані у книгах, шкільних підручниках, газетних публікаціях. В їх основі, як правило, документи та свідчення безпосередніх учасників бойових дій. Але про визволення краю пам’ятають і ті, хто вижив в умовах окупації, зокрема, діти війни. Надамо слово найменшим свідкам подій воєнного лихоліття…

День визволення

Ми, сиві діти війни, яких із кожним роком стає все менше, добре пам’ятаємо день 9 лютого 1944 року, день визволення Городищенського району від німецько-фашистських окупантів.

Тоді мені виповнилося лише 6 років, але я виразно, ніби сьогодні, пам’ятаю те, що наша проста, вкрита соломою невеличка хата у с. В’язівок, куток заводянка, була вільна від п’яти дебелих гітлерівців, які проживали у ній, мов господарі. А ми, троє діток разом із мамою, тіснилися на печі, слухаючи джеркіт чужої мови і брязкіт зброї.

Я виразно, ніби нині, пам’ятаю перших червоноармійців, багато з білими пов’язками, які йшли повз хату густим цепом із багнетами наперевіс у напрямку зі станції Цвітково на м. Городище. Це я спостерігав крізь шибки у хаті, бо мати не випускала нас, дітей, у цей тривожний час на вулицю.

Зараз мені вже 81 рік, дуже хочеться ще встигнути зробити щось хороше для людей, тож для вас, шановні діти війни, які ще живі, для всіх жителів області й України я написав вірш «День визволення», який подаю на ваш розсуд.

День визволення

Сорок четвертий, дим заграви,
Тоді ж така була зима,
Як наші села визволяли
Від пут німецького ярма.

Ми пам’ятаєм, ніби вчора,|
Як гнали німців в ту війну.
Чужі шенелі, танки, коні,
Через Вільшанку, по мосту.

Повз нас, дітей, ішли солдати,
Всіх націй вірнії сини,
Що боронили наші хати,
І до Берліна шлях пройшли.

В руках бійці тримали зброю,
Грудьми бороли рідний край.
Мільйони їх лягли на полі,
Ще й… нецілованих солдат.

Їх імена в граніті вічно
Застигли в селах і містах.
Над ними варту несе вірну
З граніту вилитий солдат.

Пливуть роки, як нові ріки.
У вас зросли онуки, діти.
Від нас усіх прийміть уклін,
Ви – слава й пам’ять поколінь!

Олександр Ткаченко,
дитина війни, м. Городище

«Німці палили хати, щоб видно було, як вибиратися з бруду»

Житель с. Хлистунівка Іван Аврамович Губенко (1930-2011) згадував: «Взимку, напередодні визволення, я залишався у своїй хаті під «опікою» німців, які вдень рили окопи під Цвітково, а вночі у нас спали. Це було якесь відділення. Чоловік дванадцять. Один німець (мабуть, офіцер) спав на печі, двоє унтерів – на ліжку, а солдати – на соломі прямо на підлозі. Один із німців залишив у своєму казанку мед. Вдень я захотів його ножем спробувати та незчувся як увесь з’їв. Ввечері солдати повернулися і той німець, побачивши, що меду немає, кинувся до мене. Хотів побити паском. Але інший німець, що стояв біля мене, заступився. Витягнувши фото він показав, що має двох «кіндерів» і сказав, що це теж дитина і вона хоче солодощів. Проте перший не зважив на слова і поліз до нього битися. І лише втручання їхніх товаришів припинило суперечку.

Визволення Городищини
Автор спогадів Іван Губенко (крайній праворуч) на курсах помічників машиністів на ст. Шевченко. Фото 1947 р.

При відступі німців погода була погана. Техніка застрягала у бруду. По нашій вулиці вночі їхали німецькі автомашини. В одному місці вони загрузли, тоді німці підпалили одну з хат, щоб видно було як вибиратися з бруду. І так було декілька разів. Нашу хату не зачепили.

Коли німці покидали село, у нас забрали корову. Згодом мати її побачила у заготівельника у Дирдино. Батьки пішли туди разом і забрали її назад до свого двору.

Наші війська зайшли у село вночі у лютому 1944 року. Головні війська пішли далі, а одна з частин перебувала у Хлистунівці упродовж двох тижнів».

«Завтра будуть наші!»

Розповідає Тетяна Прокопівна Каплун (1939 р. н.), жителька с. Хлистунівка: «Пригадую зиму 1944 року. Холод. Злидні і голод у кожній хаті. А я біжу боса по снігу, від тітчиної до своєї хати. Згодом почулися залпи. У селі був на той час єдиний міст для переправи з лівого на правий берег Вільшанки. Німці – піші й на підводах – переправилися через нього, а потім підірвали. Люди благали міст залишити, але марно. Від вибуху, хати, що стояли поруч, затремтіли, а з вікон повилітали шибки. Довелося їх затуляти сіном.

У нашій хаті у ті дні була ще й тітка з сім’єю. Людей повна хата. Спали на долівці, на лежанці і на печі. Аж ось у віконце хтось стукає. Всі прокинулися і принишкли: «Хто ж там?». А за дверима голос: «Откройте, свои!». Водночас всіх охопила радість: «Прийшли наші! Ми їх чекали!». Відкрили двері, а там наш солдатик, увесь мокрий до нитки: «Разведчик я, два дня не спал. Здесь немцев нет? Ну слава Богу!» Йому довелося перепливати річку. Мати й тітка перевдягнули та нагодували його. Навіть на три години уклали спати. А за цей час одяг підсушили на печі. Старші сестри не витримали до ранку і побігли від хати до хати з доброю звісткою: «Завтра будуть наші!». А о п’ятій годині мати розбудила солдата і він пішов до своїх, знову долаючи річку. Через поспіх ми навіть не запитали ім’я того відважного воїна».

«Бої за село точилися майже тиждень»

Своїми спогадами ділиться також Ольга Микитівна Підгрушня (1928 р. н.), жителька с. Вербівка: «На початку лютого радянські війська підійшли до Вербівки. Частина жителів намагалася сховатися на території цукрового заводу. Там було два льохи. Але німці вивели людей із першого льоху і розстріляли, а в інший кинули гранату і пустили чергу з автомата. Дивом у цьому льоху залишилися живими діти: Коля й Оля Мельники.

Визволення Городищини
Автор спогадів Ольга Підгрушня (сидить праворуч) разом з однокласницями. Вільшана. Фото 1949 р.

Бої за село точилися майже тиждень. Німці засіли на території цукрового заводу і відбивалися звідти, як із фортеці. Я з батьками просиділа цей тиждень у сусідському льоху. 9 лютого 1944 року Вербівку було звільнено. Відразу ж після цього мене направили до медсанчастини при військовому шпиталі, який діяв на території цукрового заводу. Я прала бинти, халати… За направленням сільради працювала ще й на розчищенні від снігу дороги з Товстої до Вільшани. Фронт тоді пішов далі на захід від Корсуня».

«Німці відступали у напрямку Вільшани і далі на Корсунь»

Про події визволення краю згадує житель с. В’язівок Володимир Макарович Бондар (1936 р. н.): «Наприкінці січня 1944 року ми вже чули гуркіт гармат поблизу села. У нашій хаті були німці та «добровольці» (так називали вояків армії Власова). Серед них і дві жінки. Поводилися вони задовільно, звірств не чинили. Пам’ятаю, що навіть пригощали мене цукерками. Через пару днів вони поїхали підводами за відступаючими. Частина того обозу застрягла біля нас і далі вверх по течії річки Широкий Берег. На землі залишилося багато різних речей: одяг, взуття, зброя, боєприпаси, рації тощо.

Біля нашого двору була колгоспна криниця. Ще до відступу німці скинули у неї частину речей і підпалили їх. Мати просила німця, щоб дав взуття чи тканину, але він її прогнав і всі ті речі згоріли. Потім почалися бої за село.

У середині дня 8 лютого ми почули постріли у Харковому яру. Відразу ж сховалися у хаті. Раптом почули, що в сіни зайшли якісь люди. Вони оглядали речі (там була кінська збруя) і полізли на горище. Ми не знали хто це: чи німці повернулися, чи наші вже зайшли? Через 5-7 хв. двері в хату прочинилися, показалася гвинтівка зі штиком і голос запитав: «Немцев нет?» Ми зрозуміли, що це наші! Двоє солдат. Ми пригостили їх обідом і після цього короткого відпочинку вони пішли до сусідньої хати, яка знаходилася за 150 м від нашої.

Через 3-4 год. відновилися бої на полях за селом. Німці, польовими дорогами, транспортом і пішки, відступали у напрямку Вільшани і далі на Корсунь. А до нашої хати почали звозити і приносити поранених бійців…»

«Із німецьких ракетниць ми зробили салют Перемоги»

Згадує житель с. Мліїв Станіслав Максимович Нечипоренко (1935 р. н.): «На початку лютого 1944 року німці почали збирати свої речі і відходити на Захід. Вони залишили будинки, у яких квартирували під час окупації. Але відійшли не всі. Невеликий загін засів у будівлі колишньої родинної церкви Симиренків.

Визволення Городищини
У лютому 1944 року родинна церква Симиренків була місцем бою німецького загону і радянських артилеристів. Фото 2009 р.

На ранок у Мліїв, і до нас на садстанцію, зайшли радянські війська. Пам’ятаю, як один із командирів вийшов на ріг нашого будинку, щоб оглянути місцевість і відразу ж був вбитий німецьким снайпером, що засів у церкві. Нашим сусідом по будинку був електрик Бабенко. Він став свідком цієї події і підхопивши автомат вбитого командира прокрався парком до церкви та знешкодив снайпера. Відразу ж наші бійці підкотили гармату і направили її на церкву. Вони тричі вистрілили по німцям, що там залишилися. Опір припинився.

Наші війська пішли далі, а я з хлопцями побіг на шлях. Траса від садстанції до Городища була забита покинутим німецьким автотранспортом. На машинах залишався одяг, продукти, зброя тощо. Ми з хлопцями ще не раз бігали до тих машин і брали патрони та ракетниці. Згодом дорослі всі ті речі забрали, але пару ракетниць ми приховали. А в травні 1945 року влаштували з них салют Перемоги».

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *