«Ви не знаєте, як сказати по-українськи «пиріжок із маком»? Може, ви «руска» диверсантка?»

Мова як зброя в часи війни

Перед широкомасштабною війною, на трасі неподалік Києва, відкрили новий супермаркет. Сучасні інтер’єри, величезний асортимент, ввічливий персонал.

Та щойно розпочалася війна, його закрили. Але вже місяць, як він знову працює. У навколишніх селах з’явилося багато нових людей – киян, які виїхали з міста, та переселенців з інших міст, які або окуповані, або у небезпеці. Перед супермаркетом багато місця для паркування. А безпосередньо перед входом – місця для паркування інвалідів, або людей з обмеженими можливостями. На кожному місці зображено великий знак – який вказує, для кого передбачені ці місця.

Раніше крім тих, для кого передбачені ці місця, ніхто авто не ставив, тому вони зазвичай були порожніми. Тепер – майже всі зайняті.

Ще одне спостереження – дуже дорогі та гарні автомобілі, з яких виходили гарно одягнені молоді люди.

На зауваження персоналу супермаркету, що це не для них парковка, а для тих, кому це необхідно, не реагували. Якби це було в якійсь іншій європейській країні, або у США – вже через декілька хвилин була б поліція і великий штраф. Я не буду виділяти, з яких областей там стояли автомобілі, має значення інше.

У магазині я став свідком короткого діалогу між молодою, гарно вбраною жінкою, і такою ж молодою продавчинею. Покупчиня попросила показати якийсь товар в одному з відділів. Продавчиня відповіла, що вони товар не показують кожному покупцю, товар увесь на вітрині, а також у вільному доступі, де його можна подивитися і навіть потримати в руках. Покупчиня не здавалася і з більшою вимогою повторила своє прохання.

Тоді продавчиня каже: «Чи можете чітко сказати, який товар вас цікавить, оскільки у нас назву кожного товару зазначено українською мовою, щоб я не переплутала, що ви хочете».

Покупчиня відповідає, що не знає української мови і не може точно прочитати, що написано на етикетці.

Тоді продавчиня каже: «Ви не знаєте, як сказати українською «пиріжок із маком»? Може, ви «руска» диверсантка?».

Усі, хто чув цей діалог, були вражені, як дохідливо продавчиня пояснила жінці необхідність знати українську мову в Україні.

Мова – не лише душа народу, а в період війни з російськими агресорами – ще й зброя. Саме тому, перше, що роблять окупанти, забороняють українську мову.

Цей короткий діалог може бути приводом для серйозних узагальнень. Щоб українці, які втекли від російських окупантів, що прийшли, аби знищити їх і їхніх дітей, не шукали у Польщі російськомовних шкіл!

Віктор Швець

«Погляд часу» №28-07.07.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.