Хуторянин врятував єврейську дівчину

єврейська дівчина
Хуторянин врятував єврейську дівчину

 Цю історію розповів мені у вісімдесятих роках житель с. Великих Кусківців, нині покійний, син Феофанія Василь. Батько розказав про це сім’ї аж після Другої світової війни за різдвяним столом. Невідоме ім’я єврейської дівчини, та й немає у живих її рятівника, але вчинок його вартий шани.

В Ізраїлі та вже і в Києві є Стіни праведників, де викарбувані імена людей, які ризикуючи життям своїм і родини, рятували євреїв. Подібний вчинок зробив простий глибокої християнської віри і громадянського обов’язку селянин Феофан Силович Бульчак. Нехай земляки пам’ятають його ім’я.

Фанька, по-вуличному, а насправді Феофан, поспішав, бо всією сім’єю збирався косити стиглий хліб, доки погода. Швидко натовк із кропивою картоплі, щоб погодувати свиней, вивів і прип’яв на вигоні у долині корову і телицю. Ніби все.

Біля хати вовтузилися, збираючись у поле, дружина із синами. Господар задоволено усміхнувся: «Є з ким працювати». Вони жили за селом, по дорозі на Мартишківці, на хуторі Пеньки разом із десятьма сім’ями. Проживали дружно, за винятком окремих побутових суперечок, які виникали з нічого. Хати і все господарство розташовані на пагорбах, які сягали від синівецьких до чайчинецьких земель. Внизу, між придорожніми вербами, долиною бігла вузька дорога, від якої, мов струмочки річки, виділялися ще кілька, що вели до навколишніх сіл.

Радянська влада з 1939 року ще не встигла, у зв’язку з війною, пройтися по хуторах. Тому життя, попри війну, йшло спокійно, за усталеним селянським укладом. Хліб пекли із зерна власного урожаю, петлюючи чи у Передмірці, чи у Борсуках, у своїх печах. Ковальські потреби забезпечував Петро Васєка, мед вимінювали у Василя Греня, кожен мав власну городину та сади…

У полі вже працювало кілька сімей. Робота кипіла звично, злагоджено, хоч і сонце пекло немилосердно. Більшість хуторян обідала у видолинку, під широколистою старою вербою. Її, хоч і росла на межі, й коріння охоплювало поле обох господарів, не рубали з покоління в покоління. Верба захищала людей від дощу, спеки. Раптом розмови перервали постріли. Прислухаючись, Полікарп Кикоть стиха мовив, наче боячись, що хтось чужий почує:

– Стріляють у нашому селі. Вчора ходив до лавки, а вона зачинена. Чув, що німці роблять облави на жидів. Видно, крамаря із сім’єю забрали.

Погомоніли, обговорюючи знайомих євреїв. Згоджувалися, що хоч різні за станом, але вони такі ж люди, як ми. Із цим розійшлися.

На ранок хуторських собак сполохали кілька поліцаїв, які бричкою об’їжджали кожний двір і розпитували, чи не бачили люди когось чужого. Не отримавши ствердної відповіді, випили по півлітровому горнятку яблучного вина у Сянька і з тим повернулися у село Великі Кусківці. Вночі, після візиту поліціянтів, на подвір’ї Фаньки загавкав собака. Поки господар вийшов на подвір’я, бо ж вдень натрудився, пес стих, виляючи до нього хвостом. «Може, лис пробіг», – подумав, заспокоївшись.

Ранесенько, коли тільки сіріло, він звично відчинив двері у хлів, щоб годувати худобину, і заціпенів. Від кліток по драбині на горище мигнула невеличка людська постать. Фанька був дядьком добродушним, спокійним і сміливості йому не бракувало. Взявши вила, виліз на горище. Придивившись у темряву горища, побачив у кутку, в купі свіжого сіна дівчину. Їй було не більш ніж двадцять, із чорнявим волоссям, благальними очима. Від страху дівчину трусило, мов у пропасниці. Тремтячим голосом прошепотіла:

– Не виказуйте мене.

– Сиди тихо, нікуди не йди, – тільки промовив господар.

Пішов у хату, взяв, щоб ніхто не бачив, шматок хліба і горня молока. Пригадав, що дівчину знає, бо не раз зустрічав її в селі, вона з єврейської сім’ї. Жадібно все з’ївши, дівчина розповіла, що позавчора поліціянти всі єврейські сім’ї із села, серед них і її батьків, повели у напрямку Борсуків. А вона, помітивши на вулиці військових, встигла вискочити через вікно і городами побігла у поле, де пересиділа у житі, а ввечері прийшла сюди.

Неспокій охопив Фанька. Він навіть на думці не мав, щоб видавати її поліціянтам. «Треба мовчати, і ніхто про це не повинен знати, навіть у сім’ї». Відтоді щодня приносив їй їжу. Єврейська дівчина зізналася, що першої доби перебування тут вона вибирала картоплю із заготовленої продукції для свиней.

Під час обідньої перерви під вербою той самий Полікарп розповів, що всіх євреїв з їхнього села і з Борсуків розстріляли. Очевидці говорили, що ще півдня у місцях, де були загиблі, ворушилася земля, бо закидали їх напівживими. В їхньому селі пропала зі списку одна єврейська дівчина. Шукали, але не знайшли. І заспокоїлися…

Жнива перекотилися на другу половину. У цей 1942-й рік неспокійний рік пожвавилася, загострюючись, повстанська боротьба. Час від часу на дорозі проїжджали поліціянти, невідомі озброєні люди стукали вночі та просили харчів. Одного ранку Фанька не застав дівчину. Зникла вночі. Чи пішла на чайчинецьку дорогу, бо казала, що у Вишнівці має родичів, чи на мартиш-ковецьку – ближче до Збаража, де можна краще заховатися, невідомо. Хочеться вірити, що вона не потрапила у страшні списки замордованих і розстріляних людей єврейської національності у зловісному 1942 році.

Григорій Волянюк, с. Борсуки, Лановецький р-н

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *