«Я хочу це запам’ятати»

Так написала в соцмережах Анастасія Харіджук про фото, зроблене у березні 2022 року на залізничному вокзалі Харкова.

«Я хочу це запам’ятати і залишити це фото тут. Це не 1941, це березень 2022, Харків. Кольорове фото я зробила чорно-білим. Це фото можна назвати «Лютий, березень 2022, вокзали України, – написала вона. – У такому потязі після кількох діб, проведених на Київському вокзалі, виїхала моя колега з дочкою і маленькою внучкою. Так усе й було, з її слів, як у цьому тексті».

…Евакуаційні потяги з Києва відходили забиті, напружені й тихі. Розгублені, перелякані діти, нервові тварини, втомлені та виснажені люди. Комусь щастить сісти на місце, решта просто падають на підлогу в проходах і тамбурі. Речей мінімум, але вони займають увесь той простір, що ще залишився.

Потяг від’їжджає від вокзалу і практично відразу в салоні гасне світло. З боку дверей пошепки передають вказівки: жодних телефонів, яскравого світла, увімкненого інтернету або, не доведи Господи, геолокації. Всі слухняно гасять екрани. Темно. Тихо. Потяг акуратно крадеться між таких самих темних полів і сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок.

Діти починають капризувати: мультики, у туалет, цукерку, походити. Походити ніде, в туалет треба пробиратися хіба що повітрям. Але всі все розуміють, підбирають ноги, намагаються пропустити. Батьки всіма силами якось заспокоюють малюків, але тільки-но один кінець вагона стихне – прокидається інший.

Минає година, друга. За нормальним графіком уже повинні були б під’їжджати до Вінниці. Кажуть, що у Вінниці будемо не раніше, ніж через дві години, і, можливо, зупинки не буде. Хтось намагається обуритися, але їх швидко зашикують. Діти засинають. Стає спекотно і не вистачає повітря. Сумно. Страшно. Хочеться пити, але пам’ятаємо, що в туалет не набігаєшся.

Попереду з’являються вогні Вінниці. Потяг пролітає її без зупинки. Наступна потенційна зупинка – Хмельницький. Коли прибуття – невідомо.

Повзуть години. Діти прокидаються, і все починається по колу. Попереду знову вогні. Потяг уповільнюється, в салоні вмикають світло. Всі мружать очі, дістають телефони, лізуть перевіряти обстановку.

Прибуваємо на вокзал. У салоні оголошують, що стоянка 5 хвилин. Частина людей починає хаотично хапати речі, дітей, котів і пробирається до виходу. Вистрибують на перон, проте особливо просторо від того не стало.

Раптом у тамбур із розбігу закидають величезну базарну сумку в клітинку, за нею ще дві, а потім ще одну затягують дві жінки. Люди починають трохи бухтіти, мовляв, куди ще, тут і так розвернутися ніде, а ви ще й із сумками. Їм хтось відповідає, що, може, там тварини, що ви тут це починаєте. Жінки уваги не звертають. Швидкими, видно вже відточеними рухами, відкривають сумки і починають кидати в руки тих, хто ближче, якісь пакети.

«Швидко, передавай далі, три хвилини залишилося!»

Люди слухняно передають далі. Одне сумище порожнє, за ним – ще два. Люди по салону прокидаються і намагаються зрозуміти, що їм тут пхають у руки.

Одна з жінок голосно кричить у салон:

– Діти маленькі є?

– Є!

– Скільки?

– Десь зо двадцять!

Відкриває останню сумку, витрясає з неї пакети.

– Передайте мамам!

І салоном, як хвилею: «Передайте мамам, передайте мамам…»

Потяг смикається. Одна з жінок швидко хапає порожні сумки, інша викидає решту пакетів просто на підлогу й обидві вистрибують на перон.

– Людо, вода!

У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним – ще один. Потяг рушив.

Люди, як відмерши, починають відкривати пакети, що там їм впихнули в руки. У кожному пакуночку: три вівсяні печива, бутерброди з сиром, бутерброди з маслом і ковбасою, яблучко, дві шоколадні цукерочки, кілька «рачків». У пакетах, що передавали мамам, – пара памперсів і три пачки дитячого харчування.

Це фото можна назвати «Лютий, березень 2022, вокзали України».

Знову гасне світло. У салоні тихо, але шурхотять обгортки від цукерок, хтось просить передати воду. Кажуть, що далі – Тернопіль, але зупинки може й не бути.

Темний потяг крадькома пробирається між темних полів і сіл…

Анастасія Гарізчук

«Погляд часу» №9-3.03.2023