«Я не можу йому сказати про сина…»

Я не можу йому сказати про сина
«Я не можу йому сказати про сина…»

«УЮТ» №11-2019

Стефа з Денисом зустрілися випадково. А може, й ні. Більше тридцяти років не бачились.

…Вона недавно повернулася на свою малу батьківщину. Після того, як овдовіла. Син із невісткою і внучкою живуть у столиці. Їй стало самітньо, коли відійшов у засвіти чоловік.

Стефа любила своє нове житло. Недалеко до роботи – колишній однокласник, а нині чиновник, допоміг влаштуватися медсестрою в поліклініку. Через дорогу – парк. У вільний час брала в’язання, шукала затишне місце, і фантазувала щось для внучки.

…Денисові після похорону дружини було нестерпно. Трикімнатне помешкання видавалось надто великим і сумним. Не поспішав додому. Затримувався в коледжі, де працював викладачем, навіть без потреби. Раніше їздив на роботу машиною. Тепер ходив туди й назад навпростець через парк.

… – Денис?! Ти… ти живий? – Стефа не вірила своїм очам. Її коханий, який начебто загинув в аварії, стояв перед нею. Статний, у димчастих окулярах.

Стефа від подиву аж присіла на лавку. Він також упізнав її.

– Як ти? – запитав.

– Овдовіла. Недавно сюди перебралась. Син далеко. Добре, що парк під боком. Не хочеться вдома сидіти.

– І мене ніхто не чекає. Батьків уже нема. Дружину рік тому поховав.

– А діти?

– Нема…

– Ти все-таки вижив після тієї аварії…

– Якої аварії?..

…Стефі після медучилища вдалося влаштуватися на роботу в поліклініку одного з підприємств в обласному центрі й отримати місце в гуртожитку. Мама раділа за доньку. Бо сама товклася зранку й до смерканку в колгоспі.

До жіночих гуртожитків хлопці зліталися, мов бджоли до меду. Туди, де жила Стефа, зачастив і Денис. Йому подобалася гарненька медичка. Щоправда, матері про свої походеньки не зізнавався. Гонорова продавчиня, яка «могла все дістати», і припустити не хотіла, що її син-одинак може одружитися на сільській дівчині.

– Якби я завагітніла, що б ти робив? – якось зненацька запитала Стефа.

– Моя мама цього не витримала б, – засміявся. – А я… Цього ж не сталося. Правда?

Про свою вагітність і розмову з Денисом Стефа розповіла мамі. Катерина до скандалів не надавалась. Просто вирішила тихенько, без зайвих очей, поговорити з Денисовою матір’ю. Добре, думала, що хлопця вдома нема. Стефа сказала, що два тижні тому поїхав у гості до дядька на Південь.

Донька показала магазин, де працює Денисова матір. Катерина на фоні тієї, що «могла все дістати», виглядала, мов бідна родичка. Дама з перснями й модною зачіскою незворушно вислухала Катерину, на мить задумалась, натягнула на обличчя страждальну маску й прошепотіла:

– Біда з сином. Поїхав у гості, потрапив в аварію. Лікарі мало надії дають. Там… родичі біля нього. Я розумію, як важко буде це почути вашій доньці. Я допоможу… дам гроші, хай їде звідси. Забуде. Хай подумає про дитину. Чоловік подбає, аби вашу доньку швидко розрахували з роботи. Маєте десь родичів? На Харківщині? Купимо квиток. Знаєте, у мене є знайома лікарка. Хай ваша донька, поки залагодимо справи, побуде під її опікою. Це ж така страшна звістка! Потім чоловік завезе її на залізничний вокзал. І ще. Не кажіть нікому, що вона вагітна від мого сина. Навіть якщо він виживе, то… хтозна, як воно буде. Покляніться, що про це будуть знати лише ваша донька, ви, я і мій чоловік.

Катерина поклялася. І взяла обіцянку з доньки…

Для Стефи все закрутилось, наче в калейдоскопі. Отямилась аж у потязі. Заплакала. Їй стало самотньо і страшно. Тітка з хати не вижене. Але чи довго терпітиме з дитиною? Своїх двоє має. Також картала себе, що не встигла сказати Денисові про вагітність.

– У вас горе? – запитав сусід у купе. – Ви плачете, відколи сіли в потяг.

Замовив у провідниці чаю для себе й сумної дівчини. Стефа, ковтаючи гарячий напій, упереміж зі сльозами, розповіла хлопцеві свою історію.

– Мене звати Василь, – сказав він, коли закінчила свою сповідь. – Я – сирота. А у вашої дитини повинен бути батько, сім’я. Виходьте за мене заміж.

Від почутого мало не випустила склянку з рук.

– Як… заміж? Я ж вас не знаю.

– Уже знаєте. Тільки скажіть своє ім’я.

– А де ви живете, якщо сирота?

– У заводському гуртожитку. Але одруженим у нас дають квартири. Маєте час на роздуми. До кінцевої станції ще далеко.

– Ви пошкодували мене? Так?

– Я ж сказав, – зі смутком у голосі мовив хлопець, – у дитини повинна бути сім’я.

– А чому ви сирота?

– Від мене відмовилися. Відразу після народження.

На пероні Стефа погодилася на заміжжя. Правдами-неправдами тітці вдалося племінницю прописати. Після цього Стефа з Василем розписалися. Народився син. А в скорім часі отримали однокімнатну квартиру від заводу.

Стефа не могла покохати Василя. Навіть слово «чоловік» вимовляла по-особливому, немов соромлячись. А він начебто цього й не помічав. Вставав ночами, коли малий плакав. Не докоряв дружині за її прохолодне ставлення. І ніхто не знав, що Славко – не його рідний син.

Василь був тямковитим і роботящим. Заочно закінчив інститут. Отримав посаду на заводі. А згодом і нове житло.

Більше дітей у них не було. Василь картав себе, що це його вина, адже Стефа народила. А сусіди жартували: син схожий, як дві краплі води, на маму. Треба ще доньку, аби вдалася в тата…

Стефа з Василем дали синові гарну освіту. Справили весілля. Дочекалися внучки. Допомогли облаштуватися молодим у столиці.

Невдовзі Василь занедужав. Стефі знову стало лячно, як тоді, коли почула жахливу звістку про Дениса. Василь заспокоював: усе минеться. А її серце віщувало лихо. Аж тепер, через багато часу, вона зрозуміла, що кохає чоловіка. От тільки не знає, коли це кохання прийшло. І не знає, як буде жити без Василя. А він, наче підслухавши думки, цілував її руки й дякував, що має гарну сім’ю. За сина, який завжди гордився своїм батьком. За маленьку внучку. І що тоді, на холоднім ранковім пероні, перестав бути сиротою…

…Денис не йняв віри почутому. Яка аварія? Він просто надовго затримався в дядька. Батьки наполягли. Там зустрів Жанну, закохався. Поспішно одружився. Про Стефу й не згадував: вона була епізодом у його житті. Спершу жили в Жанни. Потім переїхали до Денисових батьків…

Аж тепер Стефа зрозуміла, як жорстоко її колись ошукали.

Денисові всієї правди вирішила не казати. Лише те, що його матір розповіла про аварію. І порадила забути її сина.

«Мабуть, через материн гріх у нас не було дітей, – міркував Денис. – Вона мало не поховала мене… живого. А кара впала на нашу сім’ю».

«Я не можу йому сказати про сина. Він – наш із Василем. І я ж колись слово дала», – подумки виправдовувалася сама перед собою Стефа.

– Скільки уже твоєму синові? – поцікавився Денис.

– Тридцять один, – відповіла, опустивши очі.

Насправді – тридцять два. Але Денисові цього не треба знати.

Ольга Чорна.

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *