Я нікому не потрібна.
Маючи трьох дітей, які про мене геть забули…

Я нікому не потрібна
Я нікому не потрібна. Маючи трьох дітей, які про мене геть забули…

– Завтра збереш речі, та щоб духу твого тут не було.

– Чи ти геть від горя збожеволіла Ларисо, мені теж тяжко, адже рідного брата поховала. Схаменися!

– А це тут до чого, – не вгавала братова, – може Василь тебе і пожалів та я з тобою жити не збираюсь, я особисто тобі нічого не винна і ніяких обіцянок не давала.

Заливаючись сльозами мусила збирати свої пожитки. Дві невеличкі торби, от і весь скарб, що мала у свої сімдесят. А  далі куди? Хіба під тином помирати, бо хоч і мала трьох дітей, до жодного не могла звернутися за допомогою.

А ще три роки тому все було гаразд. Була я господинею у своїй трикімнатній квартирі, і навіть уявити не могла, що все моє життя полетить шкереберть, тому що вирішила допомогти сину у скруті.

У той день Євген (старший син) прийшов посірілий від горя. Говорив затинаючись, ховаючи очі. Десь у незнайомій компанії напідпитку програв чималу суму у карти. Думав жарти, та посипалися погрози, декілька разів його перестрічали й лупцювали. Оскільки потрібної суми все одно не мав, пригрозили, що заберуть дружину й доньку відпрацьовувати борг. Син просив лиш про одне: взяти потрібну суму у кредит, адже сам офіційної роботи не мав. Він навіть банк знайшов, де під заставу житла, швидко мали отримати потрібні кошти.

Чи я не мати, чи у мене серце камінь? Зробила все, як він просив, та вже через місяць пролунав перший дзвінок із банку з проханням внести необхідну суму для погашення кредиту. Євген запевнив, що то помилка, щось наплутали. Я повірила, бо нічого не тямила ні в банках, ні в кредитах, подумати не могла, що рідний син збреше чи зрадить.

Та життя швидко скинуло мої “рожеві окуляри”. Кредит син  не оплачував, а я таких сум і в руках ніколи не тримала. Через деякий час відбувся суд, і моя домівка відійшла за борги банку, а син навіть “вибач” не сказав.

Жити я пішла до Євгена на їх орендну квартиру. Та не довго вони мене терпіли. Одного дня невістка прямо сказала, що я їй набридла, що її дратує моє старече шаркання по підлозі, від запаху моїх ліків у неї алергія, а на місці моєї розкладушки має бути шафа. Євген стояв за плечима дружини й мовчав, стало зрозуміло, що то їх спільне рішення.

Зателефонувала до доньки, у той же день вона разом із чоловіком мене й забрала до себе. Надійці не було й тридцяти, мала трьох бешкетників. Вони з чоловіком якось зразу вирішили, що я буду нянькою, а вони працюватимуть. Ніхто навіть не поцікавився, чи зможу я в свої роки доглядати за трьома малолітніми дітьми, прати, готувати, прибирати. Старалась як могла, але роки, хворе серце та змолоду скалічені ноги не дозволяли встигнути скрізь. Посипалися докори: чому посуд не вимила, а лежу, чому дітей не відвела куди просили, як можна було за цілісінький день не попилососити, чому на обід лиш борщ, хоча б вареника якого зліпила. Що мала сказати, лиш плакала та пила заспокійливе. А коли потрапила на лікарняне ліжко, Надійка ховаючи очі попросила до них не повертатися.

Залишився середній син та й він відхрестився від мене. Пояснив, що живе у дружини, брати мене нікуди, запропонував мені зняти кімнату, або поселитись у хостелі…

Із лікарні мене забрав брат у нашу батьківську хату. Діти про мене геть забули, лиш тицяли пальцями одне в одного, шукаючи того, хто мусив мене прихистити, пересварились, зробили винною мене, та й вся поміч.

І ось учора поховали брата. А сьогодні стою з двома торбами на зупинці…

Анничка

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *