«Я зараз там, де потрібна!»
Дівчина з Чернівців Єлена Ланівська після загибелі коханого стала парамедиком на Донбасі.
Ще донедавна депутатка Чернівецької райради Єлена Ланівська почувалася щасливою. Понад рік тому вона зустріла своє справжнє кохання – 27-річного військового Михайла Приступу. Михайло родом із Луцька. На момент знайомства з Єленою чоловік служив у 503-му окремому батальйоні морської піхоти в Маріуполі.
«Історія нашого знайомства максимально сучасна – через Інтернет. Михайло «підписався» на мене у соцмережі. Він переглядав усі мої сторіз і зрештою прокоментував одну з них. Так ми почали спілкуватися. Я відразу збагнула, що це – моя людина.
У якийсь момент Михайло написав мені, що у свою відпустку приїде до Чернівців. Під час зустрічі я з першого погляду зрозуміла, що кохаю його. Утім, я це відчула ще раніше», – розповіла Єлена Ланівська.
Понад рік Єлена їздила до Михайла в Маріуполь. Ці дні були найбільшим щастям. У жовтні у Михайла закінчувався контракт. Продовжувати його він не планував. Хотів одружитися з коханою, переїхати жити до Чернівців і розпочати бізнес із виготовлення принтованих футболок.
Через початок війни цим задумам не судилося здійснитися. Єлена зазначає: навіть якби її коханий на той час уже був звільнений від служби, він усе одно б пішов воювати – не міг вчинити інакше.
Із початком війни підрозділ, у якому служив Михайло, перекинули в Ірпінь. 5 березня чоловік героїчно загинув, прикриваючи своїх товаришів, коли вони стримували ворожу колону.
Із моменту загибелі Михайла минуло понад 2 місяці, проте Єлені не стало легше: «Час не лікує. Ти просто живеш із цим. Я й досі відчуваю, як твої руки гладять моє волосся. Пригорнутися б хоч на мить», – писала вона в соцмережі.
Дівчина розуміла, що тільки робота може її відволікти від горя. Тож вирішила піти туди, де може бути найбільш корисною – у добровольчий медичний батальйон «Госпітальєри», що допомагає бійцям на Донбасі. За освітою вона медик.
«Після загибелі Міші мені було дуже важко ходити Чернівцями, тими вулицями, якими ми гуляли. Тому я перебувала в Києві, волонтерила. Познайомилася з дівчинкою, в якої теж загинув коханий. Вона й розповіла мені про «Госпітальєри». Їх саме тоді відправляли на Донеччину. Тож я теж вирішила долучитися. Моє завдання – доставити поранених до медичних закладів.
Зараз дуже важко будувати якісь плани на майбутнє. У нас із Мішею все було сплановане до дрібниць, а тепер…
Зараз дуже багато дівчат, жінок залишилися без своїх коханих, синів, батьків, братів… І я навіть не знаю, що їм порадити, бо й сама шукаю розради. Єдине, що допомагає відволіктися, – це робота. Також підтримує усвідомлення того, про що ми неодноразово розмовляли з Мішею: свобода – це найвища цінність. Розумію, що він загинув заради нашої свободи, у тому числі і моєї. Тож я повинна продовжувати його боротьбу. Я зараз там, де потрібна…»
Надія Шостак
«Уют» №23-2.06.2022
