Я зруйнувала мамине щастя

«Погляд часу» №21-2019

Дуже люблю спостерігати за літніми подружніми парами. Мені здається, що змолоду у людей не такі зворушливі почуття, як на схилі літ. Скільки ніжності у їхніх поглядах, яке бережливе ставлення одне до одного!

У мене теж чудовий чоловік – мені його Бог послав. Із першим чоловіком-пияком промучилася, а не прожила. І ось у зрілому віці зустріла справжнє щастя. Ми усе робимо разом, він намагається догодити мені, а я – йому. Мені так із ним комфортно, цікаво й затишно, що іноді стає страшно. Просто боюся втратити його.        

Коли замислююся про своє щастя, відразу згадую маму й прошу в неї запізніле прощення. Я своїми руками зруйнувала її щастя. Вона виховувала мене одна, батько залишив нас. Мама з усіх сил старалася, щоб я не знала ні в чому потреби: брала підробітки, у відпустку працювала. Я уже навчалася в інституті, коли мама розповіла про свого залицяльника та про його серйозні наміри. Що я тоді зчинила! Називала її зрадницею, егоїсткою… Тобто, категорично не дозволила їй вийти заміж.

Після цього мама різко змінилася, мовби закам’яніла, ще більше занурилася у роботу. А я втішалася своєю перемогою: мама залишилася тільки моєю. Боже, якби хтось тоді підказав, як я помилялася! Мама зробила для мене все: вивчила, розміняла квартиру, щоб я мала окреме житло, забезпечила усім необхідним.

Минули роки. У мене було своє життя, а мама наодинці згасала у своїй квартирі. І тільки коли її не стало (у мене уже був другий чоловік), я збагнула, як завинила перед нею. Що вона бачила у своєму житті? Нічого, крім виснажливої роботи та мене, примхливої доньки. Тепер розумію, що для людини немає нічого важливішого, ніж особисте щастя. Ні чудова робота, ні друзі, ні багатство не дадуть того, що може принести рідна людина, яка поруч із тобою.

Л. Горленко