Як Бог допоміг

Як Бог допоміг

Ніла збиралася на роковини сина. Їхати треба було далеко –аж до Росії. Спочатку до Москви, а звідти ще добу – у Камишин, районний центр за 500 км від Москви. Там жила її невістка з онуком. Жінка важко переживала втрату старшого сина і ніяк не могла змиритися з думкою, що його вже нема…

На квиток гроші ще якось навідкладала, а от на подарунки… Вихід Ніли на пенсію співпав із розпадом Союзу. Пенсія була настільки мізерною, що ледве зводила кінці з кінцями. А коли трапилася біда, то ще й здоров’я похитнулося. Нілин погляд ковзнув на книжкові полиці. А що, якщо… Ідея! Жінка кинулася до книжкової шафи і почала витягати звідти найвишуканіші і найновіші видання. Її невістка за фахом була філологом. Отож книги будуть для неї найкращим подарунком.

Валіза вийшла дуже важкою. «Ой, та якось воно буде, Бог допоможе», – і з цією думкою жінка поїхала на залізничний вокзал. До потяга у Тернополі її супроводжував молодший син. Навіть заніс валізи у купе. А в Москві мала зустріти приятелька, з якою разом навчалися в інституті, бо на таксі грошей у Ніли не було. Однак усе сталося не так, як гадалось…

Приятелька зустріти не змогла. Довелось Нілі все напаковане добро тягнути самій. Щоправда, світ не без добрих людей: усі, хто їй співчували, а таких трапилося дорогою чимало, допомогли дістатися за потрібною адресою.

В Емми, так звали товаришку, просто щелепа відвисла, коли вона побачила «нав’ючену» Нілу. А про її дев’яносторічну маму – й годі було говорити. «Не бережеш ти себе, хіба ж так можна?» – обурювалися жінки і ще довго повчали Нілу, як правильно жити. Особливо Еммина мама. Вона, аристократка за походженням, корінна москвичка, без упину робила Нілі зауваження: не так сидиш, не так ходиш, спинку треба тримати рівненько. Пізно ввечері перед сном несподівано зайшла мова про Бога. Ніла намагалася всіх переконати, що Бог через інших людей таки допоміг їй привезти важкі валізи аж до Москви. Однак жінки навіть слухати нічого не хотіли на цю тему. Світ, у якому вони жили, був конкретним і матеріальним. Тоді Ніла не витримала і розповіла їм притчу про потоп.

…Усі люди рятуються, хто як може, а вода підступає все вище і вище. Один чоловік виліз на дах і звідти спостерігає, що робиться внизу. Ось пропливає човен із людьми, і всі кличуть його, щоб спускався до них. А той каже: «Ні, мене має врятувати Бог». Ось пропливає колода. Чоловік навіть голову відвернув від неї, сидить і чекає на допомогу Бога. Аж ось вода підступила вже під самісінький дах. Тоді чоловік не втримався і звів руки до неба: «Господи, чому ж Ти не приходиш? Я ж до Тебе стільки молився!».

Бог йому з небес відповів: «Та ж я тобі вже й човна з людьми посилав, і колоду, а ти чекаєш, щоб я до тебе Сам спустився?».

Почувши останні слова, Емма тільки фиркнула у відповідь, а мама в’їдливо додала: «Якщо ти така розумна, то хай завтра твій Бог допоможе тобі відвезти книжки до Камишина. А ми тобі не коняки, щоб усе те тягнути».

Було вже досить пізно, і всі, не змовляючись, пішли спати. Пішла спати й Ніла, але через цю розмову ніяк не могла заснути. На серці було важко й гірко. В якусь мить їй стало шкода себе, і вона гірко заплакала. Хотілося від образи й розпачу голосно розридатися, але… вона була в гостях. Тому накрилась подушкою і дала волю сльозам.

Наступного дня зранку у квартирі почався жвавий рух. З’ясувалося, що закінчилася кава, і Емма побігла у продуктовий магазин навпроти їхнього будинку. Незабаром вона повернулась, але не сама, а в супроводі молодого чоловіка, який ніс у руках невеличку, кілограмів на п’ять, сітку з цибулею. Побачивши, що чоловік віддає цибулю Еммі, Ніла дуже здивувалась і не втрималася, щоб не вставити свої п’ять копійок:

– Це ти від базару не змогла сама донести цю сітку?

– Від під’їзду, – уточнила суттєву деталь Емма.

І Ніла ще більше здивувалася, бо все життя «горбатила» на своїй заміській дачі, то звикла все робити й носити сама без сторонньої допомоги.

– Я ж тобі ще вчора казала, що не коняка, аби на собі тягати зайві кілограми.

– А де ж біля під’їзду взялася цибуля? – не зупинялася Ніла.

– З машини.

– А звідки взялася машина?

– З Камишина, – несподівано відгукнувся на запитання незнайомий чоловік за порогом.

– Звідки, звідки?! – не повірила вухам Ніла, і в неї аж мороз пішов шкірою. – Як із Камишина?

– Дуже просто, це 500 кілометрів від Москви. Ми іноді їздимо сюди і продаємо тут різну продукцію. Ось цього разу – цибулю. А ви, що, може, знаєте наше Камишине?

– Ой, голубчики ви мої! – вигукнула Ніла, не втримавшись від несподіваної радості. – У мене у Камишиному невістка з онуком. Я сьогодні туди поїздом буду їхати, але в мене важкий багаж, може, допоможете?

– А чого ж? Давайте той багаж. Ми за два дні спродаємось і поїдемо додому. Тоді й привеземо вам ваші речі.

Збуджена Ніла одразу заходилася тягнути сумки вниз, незнайомець їй допомагав. Але треба було бачити реакцію Емми та її матері. Усе, що відбувалося у них на очах, вони сприймали, мабуть, як черговий бразильський серіал, бо стояли мовчки, як вкопані і немов проковтнули язики. Коли Ніла повернулася, то обидві жінки одразу ж накинулися на неї із запитаннями:

– Ти хоч номер машини записала? А телефон?

Як ти могла абсолютно чужим людям довірити свої сумки? – ніяк не могли вони отямитися.

– Я дала їм телефон Наталі, – просто пояснила Ніла і раптом згадала… – Ну, і що ви на це тепер скажете?

– Ти про що? – насторожилися москвички.

– Бог таки мені допоміг! І ще й як? Машину прислав аж під двері!

Обидві жінки мовчали. Цього разу не знайшли, що відповісти.

Ніла щасливо і без перешкод доїхала до Камишина.

Але минуло два дні, потім три, п’ять… Невістці ніхто не телефонував про сумки.

Аж якось Ніла з онуком вигулювала пса, коли під’їхала знайома вже машина. Онук перший зрозумів що й до чого і радісно повідомив:

– Бабусю! Бабусю! Твої книжки приїхали! Це й справді були вони. Через негоду дісталися не через три дні, як обіцяли, а через сім. Але ж приїхали…

Та на цьому історія не закінчилася. Десь через пів року передзвонила Емма і пожалілася Нілі, що її покинув чоловік. Почав пити і пішов з дому.

– Ніло, я тебе дуже прошу, помолися, щоб він вернувся.

– Е ні, – заперечила у відповідь Ніла. – Це тобі самій треба добре молитися.

– Але ж я не вмію. Та й жодної молитви не знаю. А Бог тебе он як слухає.

– Тоді бери ручку і записуй, – важко зітхнула у відповідь Ніла.

Валентина Семеняк

«УЮТ» №10-05.03.2020

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *