«Як будемо живі…» – фраза-оберіг українського народу, якої мене навчила бабуся

Моя бабуся Ліда завжди казала: «Як будемо живі, посадимо цибульку». Або: «Як будемо живі, на той рік качок не будемо брати, а курчат візьмемо». Як будемо живі…

Скільки її пам’ятаю, із самісінького дитинства, молодою ще жінкою, ледь старшою за мене нинішню. І я, чесно, часто думала, ой, вічно вони бояться, що там далі. А що там може бути далі? Але я тепер розумію, що це не страх. Це якраз життя всупереч. Плани всупереч. Мрії всупереч.

Я думаю, це важливо було – зберегти і зберегтися самим – для того покоління, кого війна добре так переїхала танками, для тих, хто не обирав долю остарбайтерки (як моя бабуся).

І для усіх нас нині – хто не обирав ні окупації, ні евакуації, ні вдома під обстрілами. Бо у багатьох – це не вибір, це якраз відсутність вибору.

Як будемо живі – це не про покору. Навпаки: це про усвідомлення ризику. І про віру, що будемо живі все одно.

Ця фраза, як оберіг, століттями. Треба було питати бабусю, як жити, коли не дуже доречно ні мріяти, ні планувати. Та я ж не знала, що наші життя можуть перетнутися війною.

«А так, донечко, і жити, – мабуть, би сказала бабуся. – Дасть бог весну, дасть бог сили». Вона щось таке завжди говорила стоїчне і розважливе. І трошки містичне.

Сьогодні до нас на озерце прилетіли дві качечки. Як і щороку. Може, їм не сказали в далеких краях, що тут нині війна. І це той момент, коли ти не знаєш, чи можеш дозволити собі радість. Але потім я вже дістала те насіння квітів, що готувала ще до… Бог з ним, посію.

Цієї весни Україна зафіксувалася мені в пам’яті холодом, згарищами і прапорами. Попри це все – прапорами. І ці всі села з замальованими назвами. Але ти знаєш їх без карти. Ти ніби знаєш усіх людей навколо. Бо це країна для своїх.

Тетяна Трощинська

«Уют» №20-12.05.2022