Як часто люди живуть поряд і не бачать найголовнішого…

Повчальна розповідь для кожного!

Як часто люди живуть поряд і не бачать найголовнішого

Кирило одружився у двадцять чотири роки. Дружині, Тетяні, було двадцять два. Вона була єдиною і пізньою дитиною в сім’ї професора і вчительки. Якось відразу народилися хлопчики, трохи пізніше дочка.

Теща пішла на пенсію і зайнялася онуками. У Кирила з нею були дивні стосунки, він називав її тільки по імені-по батькові: Наталія Антонівна, вона відповідала стримано-холодним «Ви», називаючи його завжди повним ім’ям. Начебто і не сварилися, але в її присутності Кирилу було холодно і незатишно.

Утім, треба віддати належне, теща ніколи не з’ясовувала стосунки, розмовляла з ним підкреслено шанобливо, а в його стосунках із дружиною тримала твердий нейтралітет.

Місяць тому фірма, у якій Кирило працював, збанкрутувала, його звільнили. За вечерею Тетяна сказала:

– На пенсію мами і мою зарплату довго не протягнемо, Кіро. Шукай роботу.

Легко сказати – шукай роботу! Тридцять днів він оббиває пороги, і нічого! Із досади Кирило штовхнув банку з-під пива. Слава Богу, теща мовчить поки, але погляди кидає багатозначні.

Перед весіллям він випадково підслухав розмову між матір’ю і дочкою:

– Таню, ти впевнена, що це той чоловік, із яким ти хочеш прожити все своє життя?

– Мамо, ну, звичайно!

– По-моєму, ти не усвідомлюєш всієї відповідальності. Був би живий батько…

– Мамо, ну, вистачить! Ми любимо один одного і все буде добре!

– А діти підуть? Чи зуміє забезпечити?

– Зуміє, мамо!

– Ще не пізно зупинитися, Таню, подумай. Його родина…

– Мамо, я люблю його!

– Ох, дивися, щоб не довелося б лікті кусати!

«Настала пора кусати», – Кирило невесело посміхнувся. Теща, як у воду дивилася!

Додому йти не хотілося. Йому здавалося, що дружина втішає його удавано, кажучи: «Ну, нічого, завтра все вийде!», її мати зітхає і мовчить осудливо, а діти з усмішкою запитують: «Тату, знайшов роботу?» Слухати і бачити це у черговий раз просто неможливо!

Він прогулявся набережною, посидів на лавці в сквері і, ближче до ночі, поїхав на дачу, де жила його сім’я з травня до осені. На дачі горіло одне віконце, у спальні Наталії Антонівни. Крадькома, він пробирався по доріжці. Здригнулася фіранка, Кирило сів, потрапивши п’ятою точкою прямо на пеньок. Теща виглянула:

– Щось Кирила довго немає. Ти дзвонила, Таню?

– Так, мамо, абонент недоступний. Напевно, знову не знайшов роботу, ось і вештається десь.

Голос тещі покрився льодом:

– Таню, не смій у такому тоні говорити про батька своїх дітей!

– Ой, мамо, ну, що ти, справді? Просто мені здається, що він дурня валяє, і роботу зовсім не шукає. Уже місяць, як удома сидить на моїй шиї!

Уперше за шість років Кирило почув, як теща голосно стукнула по столу кулаком і підвищила голос:

– Не смій! Не смій так говорити про чоловіка! Ти що обіцяла, коли заміж йшла?.. І в хворобі, і біді… бути поруч і підтримувати!

Дружина забурмотіла скоромовкою:

– Мамусю, прости. Ти тільки не хвилюйся, гаразд? Просто вимоталася я, втомилася. Прости, рідна.

– Гаразд, іди спати, – Наталія Антонівна втомлено махнула рукою.

Світло погасло. Теща пройшлася по кімнаті туди-сюди, відсунула фіранку, вдивляючись у темряву і раптом, піднявши очі до неба, ревно перехрестилася:

– Господи, Всемилостивий і Милосердний, спаси і сохрани батька онуків моїх, чоловіка моєї дочки! Не дай, Господи, втратити йому віру в себе! Допоможи йому, Господи, синочку моєму!

Вона шепотіла і хрестилася, а по обличчю котилися сльози.

У Кирила у грудях зростала грудка жалю. Ніхто і ніколи не молився за нього! Ні сувора мама, яка присвятила всю себе роботі в обкомі, ні батько – він зник із його життя, коли йому було років п’ять. Він виріс в яслах і в дитячому садку, потім школа і група продовженого. Вступивши до інституту, він відразу ж влаштувався на роботу – мати не терпіла дармоїда, до того ж вважала, що Кирило цілком може забезпечити себе сам.

Жар розливався, піднімаючись усе вище і вище, заповнюючи всі нутрощі і вириваючись назовні непроханими скупими сльозами. Він згадав, як вранці теща вставала раніше за всіх і пекла пироги, які він дуже любив, варила смачнющі борщі, а пельмені й вареники в її виконанні були просто дивом. Вона доглядала за дітьми, прибирала в будинку, щось садила на грядках, варила варення, заготовлювала на зиму відмінні хрусткі огірочки і капусту, якісь ще соління…Чому він ніколи цим не цікавився? Чому жодного разу не похвалив? Вони з Тетяною просто працювали і народжували дітей, і вважали, що так і треба. Або він так вважав?

Згадалося, як одного разу, вони всією сім’єю дивилися по телевізору передачу про Австралію і, Наталія Антонівна сказала, що все життя мріяла побувати на цьому загадковому континенті. А він промовив, що там дуже спекотно, і даму в крижаному панцирі не пропустять…

Кирило ще довго сидів під вікном, обхопивши руками голову.

Вранці він разом із дружиною спустився до сніданку на веранду, окинув стіл поглядом – пишні пироги, варення, чай, молоко. Діти, з усмішками на обличчях і радістю в очах. Він підняв очі і ніжно сказав:

– Доброго ранку, мамо!

Теща здригнулася і, трохи помовчавши, відповіла:

– Доброго ранку, Кірюшо!

Через два тижні Кирило знайшов роботу, а через рік відправив Наталю Антонівну на відпочинок до Австралії, незважаючи на її бурхливий опір.

Олена Довгих

«Погляд часу» №44-28.10.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *