Як ми з кумом суші їли

козаки і суші

«Вже набридло, – каже кум, – їсти хліб і сало,
Скуштувати щось новеньке вже пора настала».
І в неділю рано-вранці він влетів, як вітрюган:
«Вставай швидше, бо ми їдем у японський ресторан.

Кажуть, модно нині стало їсти якісь суші,
Хоч ціна на них така вже, як в мороз на груші.
А ще п’ють там не горілку, а якесь саке,
Хвалять дуже оте пійло, кажуть, що легке».

Як побачив я уперше суші ті на блюді,
То сказав, що жабуриння їсти я не буду.
І сивуху куштувати наміру не маю,
Бо я рис лише як кашу з молоком вживаю.

Кум хильнув саке і в суші паличкою – штрик:
«Кажуть, це така смакота, проковтнеш язик!»
І вмовля мене, вмовляє вже і так, і сяк,
А вхопити оті суші не може ніяк.

Я кажу йому тихенько: «Це ж бо не млинці.
Ти тримай обидві палки у своїй руці
І підважуй потихеньку, зверху притискай.
Он дивись, як все це робить справжній самурай».

«О, виходить, – шепче кум, – нескладна це штука».
А ті суші, як на гріх – ляп йому на брюки.
Кум хотів стряхнути їх, начинка упала,
А зелене жабуриння до штанів пристало.

Він вхопив саке зі столу, суші ті змиває,
А народ навколо нас від сміху вмирає.
Повертались ми додому, як два дурака,
Кум мовчав, мабуть, і справді ковтнув язика.

Галина Удовіченко.

 

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest