Їли собак, полову та кору дерев: як українці пережили Голодомор
Про один із найбільших злочинів сталінізму розповідають очевидці.
«Пережите та побачене загартувало характер, розбило серце»
Спогади вінничанки Галини Штурби: у їхній хаті стояла одна домовина, у якій лежало двоє, – її дідусь та маленька сестричка Фелікса. Обоє померли з голоду.
«Ішов 1933 рік, і мені було три роки, – пригадує Галина Микитівна. – Страшне горе тоді навідувало чи не кожну сім’ю. На сільському кладовищі щодня копали безліч могил. Усі люди жили в постійному очікуванні біди. Мій батько був простим сільським учителем, тому у нас, як і в усіх інших, не було ані одягу, ані їжі.
Матір вправно шила, і люди час від часу зверталися до неї за допомогою. У відповідь віддячували, хто чим міг. Так ми й виживали. Після смерті сестри в нашій хаті надовго оселилися туга й печаль. Батьки робили все, щоб зберегти іншу свою дитину – мене. Діти тоді дуже швидко дорослішали. Пережите, побачене, почуте загартовували характер, душу та серце».
«Йшли у найми за окраєць хліба»
Щоб урятувати своїх дітей від страшної смерті, батьки часто йшли на кардинальні дії. До прикладу, за шматок хліба віддавали їх на важку, абсолютно недитячу роботу.
«Щоб я не померла з голоду, тато з мамою віддали мене служити в Гриців до євреїв. Там я мала шматок хліба, але не щодня, – розповідає Ганна Салашинська. – Бачила, як люди їли мертвих собак, ловили мишей, варили кору дерев та молоді бруньки, збирали насіння бур’янів… Додому з Грицева йшли через Велику Шкарівку полем, то лановий щоразу змушував вивертати кишені, роззуватися, щоб часом не сховала колосок…»
«Спочатку рятувала корова, яка забезпечувала бодай склянкою молока щодня. Коли ж її забрали, ми почали їсти млинці з гречаної полови, лободи, молодого листя, копали коріння рогози, збирали на полях гнилу картоплю, буряки й варили юшку, – зі сльозами на очах згадує Валерій Нечиталюк із Тернопільщини. – Із дому повиносили все, що могли: тернові хустки, крам, який був, скатертини та рядна домоткані… У нашій сім’ї було шестеро дітей, тому батьки часто відправляли нас до заможних господарів працювати чи просити. Проте ми не завжди приносили щось їстівне. Голодомор пережили лише троє з нас».
«Перед смертю увесь час просила їсти»
Комуністичний режим в Україні здійснював політику розкуркулення, що мало антиукраїнський, винятково грабіжницький характер. Лише в 1930 році заарештували та вислали десятки й сотні тисяч українців, яких визнали куркулями. Людину могли оголосити багатієм лише за те, що у неї пофарбований дах на хаті чи стоїть новий паркан. Розкуркулювання зазнали понад 200 тис. селянських господарств України.
«У голодний рік нас виселили з хати, бо в батька було трохи землі, – ділиться спогадами Ярина Огороднік. – Місцеві активісти, які очолювали бригади погромів, не зупинялися ні перед чим: забрали корову, воза, коней, рала, плуга і навіть останнього глечика з печі, якого ми заховали, загорнувши в попіл. Усе це майно батько купив за власні гроші, зароблені в далекій Америці. Після цього ми оселилися на краю села у землянці, яку викопали власноруч. Там і зимували…
Дуже бідували. Навесні померла мама. Досі пам’ятаю, як перед смертю вона увесь час просила їсти. Доки я добігла до криниці, бо батько пішов по воду, її вже не стало. Ховати не було в чому, то загорнули тіло в рядно. Так і закопали…
Наприкінці весни 1933-го ми з братом Василем і сестрою Оксаною вже пухли з голоду. Харчувалися лише ягодами, які збирали в лісі. Часто з сестрою згадуємо ті часи і плачемо. А кажуть, що зараз погано жити. Ні!
Я своїм дітям і онукам кажу, що ви маєте хліб і до хліба. Поважайте, шануйте одне одного, свою родину. Любіть землю, і у вас буде краще життя, ніж було у нас».
«Війна – це страшно, але голод – це ще страшніше»
Хліб вилучали в селян насильно, застосовуючи цілий набір карально-репресивних засобів – від конфіскації майна та житла до штрафу в п’ятикратному розмірі порівно з обсягом хлібозаготівель, арешт, суд…
«Хлібні штрафи» були для селян справжнім смертним вироком, бо остаточно знищували їхні продовольчі запаси, прирікаючи сотні тисяч людей до голодної смерті. Про це свідчать розповіді тисячів українців.
Так Павло Бондар із Мукачевого досі з болем у серці згадує ті часи: «Я змалечку зазнав великого горя. У 1926 році померла від тифу мама. Батько одружився вдруге, але прийшов голод. Сім’я наша збільшилася, а їсти не було чого. Урожай забирали активісти. Вигрібали буквально все «під мітлу»: і хліб, і зерно, і крупу, і сало. Трощили образи й горщики з печі.
Пам’ятаю, як ми, малі, просили, щоб у нас не забирали корову, яка була нашою єдиною годувальницею і рятувальницею. Її тоді залишили до вечора, а вночі прийшли й все одно відібрали.
Батька відправили на Соловки. Він звідти повернувся через пів року зовсім хворим. Розповідав, що дуже знущалися, били. Так наприкінці 1932 року він і помер. Дощок для труни у нас не було, то ми зірвали зі стелі в коморі старенькі трухляві й сколотили домовину. Потім помер брат Василь, сестричка Маруся і наша друга мама Наталія. Їх уже ховали без труни…
Люди мерли, лежали, як солома, й не було кому їх хоронити. Була підвода, на яку скидали мертвих. Клали й тих, хто був при смерті, аби вдруге не повертатися.
У нашому селі був пункт, у якому видавали якийсь шмат хліба, але не всім, лише колгоспникам. У тих чергах люди теж помирали.
Особливо важко було взимку. Озвірілі з голоду люди їли трупи. Були навіть випадки, коли матері вбивали своїх дітей. До якого ж відчаю треба довести жінку, щоб вона пішла на таке!
У нашій сім’ї голод відібрав шістьох, а брата Івана за колоски вбили активісти. Вижили лише ми з братом Андрієм, залишившись круглими сиротами. Війна – це страшно, а голод – ще страшніше».
«Погляд часу» №49-02.12.2021
