Юрій Нікулін: спогади актора

18 грудня 2021 року виповнилося 100 років із дня народження відомого артиста цирку і кіно Юрія Нікуліна. А чи знали ви, що кар’єра актора розпочалася саме в Києві?

Юрій Нікулін

Нині восьмиповерхівка на розі Саксаганського і Великої Васильківської навряд чи здасться комусь примітною. Та саме на цьому місці в 1950-х роках розміщувався Київський цирк. І саме туди взяли на роботу тоді ще нікому невідомого Юрія Нікуліна. Він був помічником тодішнього клоуна № 1, знаменитого Карандаша.

За кілька років слава Нікуліна вже гриміла на всю країну, він став усенародним улюбленцем, його знали й любили мільйони. Однак, незважаючи на величезну популярність і творчі успіхи, Нікулін залишався простою і скромною людиною.

Його біографія відома до дрібниць: народився в акторській сім’ї; навчався в елітній школі; воював, нагороджений медалями «За відвагу», «За оборону Ленінграда», «За перемогу над Німеччиною»; усе життя пропрацював у цирку, знімався в найвідоміших тогочасних фільмах; був щасливо одружений, мав сина і трьох онуків…

Переказувати всі ці факти знову не дуже хочеться. Тому ми вибрали для вас кілька історій із життя Нікуліна, які розповів він сам. Цитати зі спогадів актора

Історія 1. Він там

«За часів мого дитинства багато хто відзначав Різдво. Але нелегально, удома. Під забороною була і ялинка. У багатьох школах висів тоді плакат: «Не руби леса без толку, будет день угрюм и сер. Если ты пошел на елку, значит, ты не пионер».

Удома батько з кимось розучував репертуар для самодіяльності, і я почув такі рядки: «Геть, геть ченців, рабинів і попів! Ми на небо заліземо, розженемо всіх богів».

– Тату! Виходить, Бог є? – запитав я.

– Чому? – здивувався батько.

– Ну як же, – кажу я. – Якщо заліземо й розганятимемо, виходить, що Бог є? Отже, Він там, так?».

Історія 2. Непритомна глиста

«До армії мене призвали у 1939 році, коли ще не виповнилося вісімнадцяти років.

«Невже не візьмуть?» – думав я після першого відвідування військкомату, коли мене викликали на медкомісію і відразу ж направили до туберкульозного диспансеру. Я страшенно переживав, боячись, що в мене щось виявлять і не призвуть. Зрештою, з’ясувалося, що я практично здоровий. На останній комісії у військкоматі голова, подивившись на мене, сказав:

– Ви дуже високого зросту, у бронетанкові частини не годитеся. Ми направимо вас в артилерію. Як, згодні?

– Ну що ж, – сказав я, – артилерія теж непогано.

Гордий, прийшовши додому, я радісно сказав:

– Призвали в артилерію!

Привезли нас на якусь залізничну станцію. Там нас повели в лазню. Коли я роздягнувся, усі почали реготати.

– Ну й фігурка в тебе: глиста непритомна… Тебе що, вдома не годували?

Я мав справді смішний вигляд: худий, довгий і сутулий».

Історія 3. Хто дивитися «Чапаєва»?

«Усе, що сталося першого дня після підйому у частині, глибоко мене вразило. Удома за прохолодної погоди мене ніколи не випускали з дому без пальта, вмивався завжди тільки теплою водою, а тут раптом вивели на морозне повітря в нижній сорочці, з рушником, обв’язаним навколо живота, і змушують бігти півкілометра замерзлою, глинистою дорогою, що дзвенить під чоботами. Після зарядки просто на вулиці вмивалися крижаною водою. Я мився і з жахом думав, що вже починається запалення легенів.

В один із перших днів служби вишукував усіх нас старшина й запитує:

– Ну, хто хоче подивитися «Лебедине озеро»?

Я мовчу. Не хочу дивитися «Лебедине озеро», бо напередодні бачив «Чапаєва». А з «Чапаєвим» вийшло так. Старшина запитав:

– Охочі подивитися «Чапаєва» є?

«Ще питає», – подумав я і зробив два кроки вперед. За мною вийшло ще кілька людей.

– Ну, пішли за мною, любителі кіно, – скомандував старшина.

Привели нас на кухню, і ми до ночі чистили картоплю. Це й називалося дивитися «Чапаєва». У фільмі, як відомо, є сцена з картоплею.

Уранці мій приятель Коля Борисов поцікавився: як, мовляв, Чапаєв?

– Чудово, – відповів я. – Нам ще показали два кіножурнали, тому пізно повернулися.

На «Лебедине озеро» зі строю вийшло четверо. Серед них Коля Борисов. Вони мили підлогу».

Історія 4. Перше кохання

«…Першого ж дня після мого приїзду додому після війни я зустрівся з моєю коханою. Я зателефонував їй, і ми домовилися про зустріч. Ішов на побачення схвильований. Заважала військова форма, до того ж хромові чоботи нещадно тиснули. Ці перші в житті справжні хромові чоботи подарували мені на прощання розвідники, які таємно зробили замовлення нашому дивізійному шевцеві, однак помилилися з розміром. І я ледве натягнув чоботи на тонку батьківську шкарпетку.

– О, Юрку, ти зовсім став дорослим, – радісно сказала вона, побачивши мене.

А я стояв, переступаючи з ноги на ногу, не знав, що сказати, і з хвилювання розправляв вуса, які, як мені здавалося, надавали моєму обличчю бравого вигляду. Того вечора в парадному я її вперше поцілував. А вона, вириваючи свою руку з моєї, шепотіла:

– Не треба, може вийти тато.

Ми щодня зустрічалися. Ходили в театр, кіно. І за два дні на тій самій сходовій клітці, де вперше її поцілував, освідчився їй. Міг би зробити це в неї вдома, куди не раз заходив, проте посоромився.

– Приходь завтра, я тобі все скажу, – казала вона мені.

Наступного дня, коли ми зустрілися, вона, втупившись у землю, повідомила, що мене любить, але по-дружньому, а за тиждейь виходить заміж. Він льотчик, і дружить вона з ним ще з війни, просто раніше не розповідала. І додала:

– Але ми залишимося друзями…

Ось так і закінчилося моє перше кохання…»

«Погляд часу» №3-13.01.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *