З дванадцяти років – господиня замість мами

(Спогади з листів бабусі)

Завжди згадую своїх дружніх батьків. Батька ніколи не забувала і не забуду, чомусь у дитинстві більше любила його, ніж маму. Хоча вона показала свій добрий характер, коли під час війни ми залишилися тільки з нею.

Як важко їй було не тільки одягнути, але і прогодувати нас чотирьох. Скільки винахідливості, сили, уміння та терпіння вона проявила! Починаючи від перефарбовування, перешивання речей на чоловічі сорочки, жіночі спідниці та інші речі. А чого варте було їх відвезти у село, щоб обміняти на крихти зерна, які ми потім перемелювали на борошно, щоб спекти якісь коржики замість хліба.

Взимку мама тягнула все на санях, а влітку тягла все на спині. Я вдома з братами у ролі господині залишалася на правах старшої сестри. А тепер уже покійний брат Володимир, за господаря.

Одного разу, коли мама вже дотягла важкі сумки до моста, вона побачила, що сніг на мосту розтанув і поїхала з санками через замерзлу річку. Але не побачила ополонку, запорошену снігом, і занурилася у неї. Одяг відразу весь намок і вибратися мама довго не могла, замерзла вся. Добре, що важкі санки залишилися на льоду і мама якось зуміла вибратися. Дякуючи Богу! Тепер тільки я зрозуміла, що без Божої допомоги цього б ніколи не сталося. Біля моста жили якісь мамині родичі. Вони взяли її на ніч до себе, обсушили й обігріли. Вранці вона дотягла важкі санки додому, де ми всі чекали на неї. І зраділи її поверненню, тому що не тільки скучили, але й зголодніли. За час її поїздки уже встигли все з’їсти (чотири роти).

Усе важко описати. Свою роль теж не забуваю: із дев’яти років – нянька Валі і Колі, з дванадцяти років – господиня замість мами: варила їжу, прибирала, прала всім. Дуже хотілося, щоб молодші швидше підросли, бо добрим помічником мені у всьому був Вова.

Взимку ми ходили до потягів, щоб добути паливо. Очікували, поки машиніст висипає з топки перегоріле вугілля і, ще розпечене до червоного, напівперегоріле, вигрібали сапками (навперебій, бажаючих було багато) кожен собі. Потім чекали, поки охолоне і просівали через залізне сито, часто обпікаючи руки. Щоб роздобути дрова, Вова залазив у порожняк, де залишалися різні кілки-колоди, якими скріплювали дошки. Їх уже вивантажили там, де йшло будівництво. Поїзд потихеньку відправлявся, а Вова на ходу поїзда викидав усе, що встигав. Я бігла і підбирала, щоб ніхто не підібрав. Увесь час боялася, як він буде вистрибувати на ходу… Нелегко було не тільки прогодуватися, а й обігрітися. Але ми раділи, що хоч чимось допомагаємо мамі.

***

Моя мама рано вийшла заміж і в 19 років уже народила мене. Мій батько був лише на рік старший за неї і жив разом із батьками і трьома молодшими сестрами, які дуже зраділи мені й бавили одна поперед одної.

Одного разу мама вийшла на подвір’я прати пелюшки, а мене залишила у колисці. У той час було заведено підвішувати колиску на крюку до сволоки у стелі, щоб зручно було гойдати. Очевидно, моїм молодим тітонькам так сподобалося розгойдувати колиску, розхитуючи її, що крюк не витримав і випав із сволоку разом із мотуззям, а колиска впала додолу догори дном, прикривши немовля. Няньки з переляку вискочили з хати і кинулися врозтіч… Мама їх навіть не помітила. Але розповідала, що ніби хтось підштовхнув її зайти до хати. Побачивши колиску на підлозі догори дном, подумала: “Пропала моя Любонька” і кинулася перевертати люльку. Говорила, що очам своїм не повірила, коли побачила мене під подушками живу й неушкоджену. Це перший випадок, коли Господь врятував мене ще у сповиточку ангелом моїм охоронцем.

Другий випадок я вже пам’ятаю сама.

Коли трохи підросла, дуже любила жити у бабусі, коли мої батьки вже жили окремо. Мама у той час уже народила мені братика й усю свою увагу тепер віддавала йому. Бабусину велику любов до мене, мабуть, можна було пояснити тим, що я її найперша внучка. Вона шила мені ляльки, пришивала їм чорне вовняне волосся, які дуже приємно було заплітати, добавляючи у них кольорові стрічки й зав’язуючи у кінці великі банти. Одяг їм я намагалася “моделювати” сама. Пізніше, коли з’явилися красуні-ляльки, вони не були для мене такими улюбленими, як ці перші з вовняними кісками…

Моя мудра бабуся, яка не вміла ні читати, ні писати (замість підпису ставила крестик), вчила мене обзаводитися власним “хазяйством”. Ножицями (без попереднього малювання) вирізала курочок, півничків, курчат і качок із каченятами з паперу, складеного вдвоє. Потім ставила їх на ноги, розгинаючи папір навпіл. Навіть худобу вирізала так спритно, що я очей не могла відвести від її вправних рук, які не втомлювалися дарувати мені маленькі дитячі радості.

Велике господарство вона встигала порати сама, бо чоловік зрання і допізна молов на вітряку зерно. Там я теж любила бувати і дивилася, як борошно сиплеться з-під великих круглих каменів, як вони труться один об другий… А господарство було чимале: близько гектара городу, на якому що тільки й не росло. Відразу за тином, напроти хатнього порогу росли і достигали червоні та жовті порічки, чорна смородина, великий янтарний аґрус, який важче всього було обривати, бо дуже вже був колючий. А через стежку, до криниці, починався молоденький вишник, разом з яким навесні розцвітали піони, лілії і різнобарвні оксеники (водозбір), які мені дуже подобалися. Прямо якесь диво: сині, ніжно голубі, рожеві, бордові квіточки, на кінцях із білою каймою. А пелюсточки розташовані навколо жовтуватої серединки, у декілька рядочків по колу. Прямо диво якесь, а не квітка. Крім повних, були ще і ніжно білі. Восени квітли айстри та жоржини. Багато-багато квітів. А на городі чого тільки не було: картопля, буряки, морква, квасоля, цибуля з часником, капуста. Усього не перелічити. Не забуду й диво-мак, який не тільки гарно виглядав серед огородньої зелені сизими квітами з темною серединкою, а й приносив радість, коли дозрівав. Бабуся у печі пекла з ним дуже смачні пироги…

Коли стала підростати, то пройшла у неї справжню трудову школу, яка мені дуже подобалася. Допомогала й на городі, й у саду, й на кухні. Обривала і порічки, й колючий аґрус, й червоні вишні, яких було дуже багато, збирала груші-яблука, а восени – опеньки. І все це робила з радістю і задоволенням, бо допомогала рідній бабусі, яку дуже любила.

Особливо подобалося мені збирати груші, бо для цього був приємний стимул… Мій прадідусь жив майже до 100 років на хуторі Яблучному, звідки родом. Там він трудився до останніх днів людям на радість, а собі на втіху. Із лісового дерева вміло вирізав дерев’яні ложки, ополоники, навіть інший посуд, а з лози плів дуже гарні кошики, починаючи з маленьких і закінчуючи великими. І ось уявіть тільки, яке задоволення було збирати у них груші, яблука, вибирати картоплю… Найдрібніші груші (їх називали виноград, бо були дуже смачні) я збирала у маленький кошик, а потім по величині плоду збільшувався і кошик. Великі груші, жовті “дульки”, збирала у найбільший кошик, який забирала бабуся, бо я не могла його навіть підняти. Так само і яблука. А потім ми разом із бабусею різали яблука на великі низки та сушили на сонці. А груші і вишні бабуся пекла у печі. Вистачало всім внукам, яких, молодших за мене, було ще 11 (у двох дочок по троє, в однієї – четверо, у моїх батьків на той час, крім мене, ще Володя). Ці мої раювання тривали, доки не народилися мої брати-близнята… А потім мене мама забрала додому допомогати нянчити братів…

Згадую один випадок, коли моя бабуся доручила мені пасти череду корів (6-7 дворів людських домовлялись і по черзі 1 раз на тиждень пасли худобу). Пасу на самій терасі у вишнику вгорі у саду. Паші багато, у тіні прохолодно, усе прекрасно. Раптом прямо на мене мчить наш годовалий бичок. Очі червоні, голова опущена вниз, а гострі ріжки ось-ось підхоплять мене. Із переляку мчу щосили вниз між кущами і деревами, а він уже сопе прямо у спину. Раптом, ніби якась рука штовхає мене за товстелезний стовбур липи, а він з усього маху вдаряється прямо у стовбур. Поки він повитрушував каганці з очей, я перемайнула через канаву і побігла до бабусі… Мабуть, у мене був таки наляканий вигляд, бо більше ніколи мені не доручали пасти череду. А я довго буду дякувати Богу за захист Його ангелів, навіть тоді, коли ми цього не розуміли, бо не знали Божої любові…

Третій випадок трапився під час Великої Вітчизняної війни у складі всієї сім’ї, крім батька, який загинув на фронті.

Ми жили у четвертому будинку від станції Золочів Харківської області, яку бомбили вже на другий день війни і розбили вагон із біженцями, серед яких було багато діток, бабусь. Я навіть боялася йти на них дивитися, хоч більшість люду ходила… Потім нас часто бомбили й обстрілювали снарядами. Загинула моя подруга, однокласниця, що жила через дорогу від нас, однокласник мого брата, що жив через дві хати на другому боці вулиці, ще через хату з протилежного боку вулиці загинули мама і її доросла донька… У нас із боку городу вирвало хвилею вікно разом із рамою, бо на городі впала дуже велика бомба, від якої залишилася величезна яма. А з другого бомба впала на високу мостову центральної вулиці. Яма була набагато менша, ніж на городі, але у кімнаті вилетіли всі шибки, дуже побило осколками рами, а у хліві поранило теличку, яку дала нам бабуся, аби ми виростили собі корівку. Мама йшла з водою й упала під цегляною призьбою. А на городі осколком поранило червоноармійця. Я у цей час відсиджувалась із трьома молодшими братами у так званому бомбосховищі. Під невеличким погрібцем на невелику глибину, бо близько підійшли ґрунтові води, викопали заглиблення, мабуть, не глибше, як на 1,5 лопати, а зовні надіялися на захист цегляної призьби. Ось там ми і ховались із братиками. А коли були перерви, ми втікали у невелике село за три кілометри від залізниці. Спасибі добрим людям, які приймали. А коли поверталися, все починалося спочатку… І так всю війну…

Але дивний випадок стався одного разу, коли все навколо вщухло. Мама вийшла у двір і нахилилася над коритом прати, старший від близнят брат пішов із двору до товаришів, а я вмовляла найменших вийти на подвір’я, подихати повітрям, а вони не хотіли. Тоді я вирішила вийти сама, щоб допомогти мамі. Уже пройшла сіні і поставила одну ногу на поріг, як раптом повз пролетів снаряд, спершу відірвавши шматок карниза біля моєї щоки, добряче обпік її (три дні була червона). Із другого карниза відірвав уже менший шматок і пролетів над самісінькою маминою спиною, яка у цей час нахилилася над коритом. Потім у паркані пробив велику дірку і пролетів над головами брата Вови і чотирьох його товаришів, відразу ж просверлив круглий отвір у земляному насипі мостової, де і зник. Скільки він там пролежав – не пам’ятаю. Забрали його наші сапери, коли почали розміновувати Золочів. Увесь цей час ми думали, що наші робочі у Німеччині чогось не поставили у снаряд і дякували їм. Але наші мінери сказали, що все було на місці, а чому він не розірвався – невідомо…

А ми тепер впевнені, що це Бог так врятував усю сім’ю, і ще чотирьох друзів брата…

Любов Єгорівна Чорна, смт Золочів, Харківська обл.