З людьми треба по-людськи!

З людьми треба по-людськи

«Моя прабабуся померла в 92 роки – на похороні, крім сім’ї і найближчих сусідів, нікого не було. Мама тоді пояснила мені, що бабця, мовляв, дуже старенька, ні однолітків, ні подруг уже немає, тож і на похорон нікому приходити.

Тому я дуже здивувалася, коли чоловік сказав, що ми маємо терміново їхати в його рідне місто, ховати бабу Олю – 96-річну жінку, що жила на їхній вулиці. Ну хто в 25 років їздить ховати таку старезну бабу, якщо вона не родичка? Купили вінок, чоловік попросив на жалобній стрічці написати: «Від Ігоря-Жука». Виявляється, баба Оля його Жуком називала.

Приїхали на похорон, і я не переставала дивуватися. У двір до баби Олі зійшлося людей із двісті – молоді й старі (і це під час коронавірусу!). Вінки, живі квіти. Домовину на руках несли мало не до кладовища – чоловіки постійно змінювали один одного. І не ритуальна служба, а громада організовувала похорон. Я зрозуміла, що в кожного із цих людей із бабою Олею були свої стосунки – і дуже добрі.

Баба Оля майже до останнього тримала кіз – і на своїй вулиці розносила задарма молоко в родини, у яких були маленькі діти. І козячий жир: вірила, що він допомагає проти застуди.

Із козячої вовни плела сусідам і їхнім дітям рукавички й шкарпетки. Її кури неслися для всієї вулиці. А в її квітниках букет могли нарвати всі охочі. До неї можна було привести свою дитину – і баба Оля доглядала її краще за дипломовану няньку. Уся вулиця робила вино з бузини, пекла ватрушки й фарширувала рибу за її рецептами. У себе у дворі бабуня власноруч склала коптильню – і сусіди могли коптити там рибу і м’ясо. І саме з нею жінки і діти ходили у степ збирати лікувальні трави: вона добре на них зналася.

До неї можна було забігти посеред гри – попити води, схопити якогось пиріжка чи яблуко. Саме в її саду була найкраща на вулиці дитяча гойдалка. І саме до неї приходили сусідські жіночки поговорити «про життя».

На похоронах тільки й чути було: «А пам’ятаєте, як баба Оля…» і лунали нескінченні оповідки про її сердечність.

Чесно кажучи, я дуже пошкодувала, що не знала цієї жінки, І дуже мені прикро, що про мою прабабусю ніхто не казав таких теплих слів. Усе життя вона вчила свою родину: людей треба тримати на відстані. І тепер я думаю: а навіщо? Ні, з людьми треба по-людськи!»

Інна Л., Херсонщина

«Погляд часу» №6-04.02.2021

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *