З сумом про вічність.

сумом про вічність

Переступивши поріг школи, ми поспішали у свої класи, як до родини. Дитячим розумом не усвідомлювали, які випробування чекають на нас у майбутньому. Ми всі були у полоні безтурботного дитинства. Веселилися гамірними перервами, ділили невдачі й успіхи. І лише у старших класах починали розуміти, що світ не крутиться довкола нас, а сам по собі. І що всі ми живемо за одним «записником». Розуміли, що у кожної людини є своє призначення на землі. Та головне – прожити і залишатися Людиною, незважаючи на випробування.

Відтак усіх нас життя крутило у вихорі літ і підкидало бід, але шкільні парти, шкільні друзі досі перед очима. Плануємо знову організувати цьогоріч зустріч випускників. Наша однокласниця Ірина Степанівна Михневич-Криницька обіцяла не пропустити її. Але наші мрії потрясла сумна звістка: раптово у березні переселилася Ірина до Небесної обителі. Час її земного буття завчасно добіг до кінця. Ми зібралися, щоби востаннє провідати однокласницю. Стежина, що вела нас до сумного обійстя, відновлювала у пам’яті кожного мелодію шкільного дзвоника і нас, галасливих, у класі…

Свічки скапували восковими слізьми. Отець Василій промовляв молитву. Біль відлунював у душі та витискав солоні краплини з очей. Після парастасу ми прямували під тиском роздумів кожен до свого дому. А в розмові спалахували спогадами роки школярства.

Однокласники пропонували провести мене додому, але я відмовилася. У цей беззоряний вечір мені хотілося наодинці порозмірковувати про життя. У протилежному напрямку від мене, можливо, вперше за 45 років після закінчення школи, втоптаною дорогою життя прямувало двоє моїх однокласників – він і вона. Вона поспішала у гості до внуків, бо сама мешкає у місті. А він – до своєї сім’ї, до дев’яносторічної матері. І чи хтось із них пригадав, як у десятому класі він, закоханий юнак, поспішав щоранку зустріти однокласницю, щоби взяти її портфель, доторкнувшись до руки, що обпікала ніжністю хлоп’яче серце? І хоч життя розвело їхні дороги, та спілкування допомагало зрозуміти одне одного. Це й було початком справжньої шкільної дружби і взаєморозуміння на роки.

Тож бережімо шкільну дружбу. Знаходьмо час для зустрічей. Обов’язково відвідуймо могили однокласників, молімося за покійних. І частіше озираймося на пройдену дорогу літ, аби побачити, що ми залишимо на ній після себе.

Скороминуча юність поступово, рік за роком, переходить у зрілість, а та – у старість. А згодом приходить вічність. Хто з нас буде наступним?

Станіслава Загребельна

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterest