Задзеркалля

Маленька Таська щовихідних і щоліта їздила в село до бабусі. Спершу відпочивати від міської суєти, а згодом і допомагати бабусі порати господарство. У вільний час бігала до подружок, яких з’явилося чимало, але найбільше дівчинка любила, як не дивно, дощові дні.

Тоді бабуся сиділа в літній кухні з пультом, мучила телевізор, як сама казала, бо там зі ста каналів і дивитися нічого, а Таська в той час робила ревізію у закутках. Дівчині було цікаво все – від давніх фотоальбомів до старих речей у шафах і всякого мотлоху на них, який лиш пил збирав, але викинути бабуся не дозволяла: «Не стане мене – хоч спаліть, а до того часу нехай мені буде».

Дівчина знала кожну дрібничку, кожен вішачок із давнім одягом мами і бабусі, і Тасі вже було нецікаво. І тоді надумала податися на горище. Уперше сама наважилася лізти високою драбиною, де щаблі були надто далеко один від одного, тому й боязко, але цікавість перемогла. Силою відчинила дверцята і мишкою шаснула на такий таємничий «стрих», як завжди казала бабуся. Таська тут бувала декілька разів, ще з дідом, коли сушилася кукурудза.

А тепер вона тут сама. Пройшлася периметром горища. Стоси маминих підручників, старі журнали і непотрібні книжки. Далі на жердці старий одяг: мамині плюшеві шуби, дідові суконні пальта, татові старі джинси. Це те, що баба зберігає на «згодиться», бо ж натуральне. Синтетичні вироби на горище не викидали, їм одна дорога – у вогонь.

– Із вашими лахами зекономила фіру дров, – сміялась бабуся.

В іншому кутку – старий програвач і сотні вінілових платівок. Поруч скляні банки з-під майонезу.

– Дефіцит на той час.

Ти їх не викидай, там скло якісне, піде колись у бетон. Он доріжки треба заливати. Доріжки залиті давно, про банки забули. Далі – ще робочі чорно-білі телевізори, дитячий візочок і масивне ліжко.

На ліжку – гори мішків, домотканих доріжок, вишитих килимків. Далі – старі ікони в чорних рамцях, вицвілі картини з розбитим склом і щось дивне, високе, замотане в килимок з оленями. Таська вперше звернула увагу на таку штукенцію. Змела віничком павутиння і взялася розмотувати. Дзеркало! Величезне, на весь зріст, із бурими пляжами, де-не-де взагалі тільки голе скло, срібне покриття злущилося.

Таська вперше глянула на себе в повен зріст. Дзеркала в них були, але маленькі. А тут – розкіш. Єдиний мінус – мало світла. У сонячну погоду, може, було б краще видно, а сьогодні похмуро. Дівчина закрила його тими ж «оленями» і спустилася вниз.

– Бабусю, а я на горищі знайшла величезне дзеркало… – не договорила.

– Тебе вже й туди носило? Те люстро чарівне, не смій його рушити. У ньому і я знайшла свою долю, і твоя мама. Дасть Бог, і ти знайдеш.

– Бабусю, ти відьма чи ворожка? А чар-зілля теж умієш варити? І на мітлі літати? – Таська залилася гучним сміхом.

– Настане час – розповім тобі історію. А поки що не руш його. Ти ще замала. Підрости трохи.

Підрости, аякже. Їй уже хочеться знати родинні таємниці, тим паче, якщо вони пов’язані з коханням.

– Ба’, ну розкажіть, як так у дзеркалі можна побачити свою долю.

– Чекай, он Циган із ланцюга рветься, хтось прийшов.

У дверях стала сусідка Каська, бабина товаришка.

– Марусю, добрий день тобі! Я на два слова. Моя внучка Олька сьогодні одружилась у далекій Америці, то я запрошую тебе з сусідами на невеличку гостину. Хто міг знати, що наші діти розлетяться світами, а ми не будемо на весіллі в онуків? Ото світ настав. Але свято є свято. Приходь на обід, порадіємо, посміємося разом. Чекаю.

Пошкандибала з хати. Баба похитала головою:

– Такий світ. Ну що ж, я на весілля завжди одягала вишиванку. Ану пошукай мені якусь у шафі.

Таська цю роботу любила – копирсатись у шафах. Миттю знайшла декілька вишитих сорочок. Бабуся вибрала кремово-коричневу:

– Одягну цю, білі лиш до церкви. А ось ця, певне, тобі, буде якраз. Ще з часів моєї молодості. Старенька, але така рідна.

Десь за годину бабуся взяла в руки пакунок – цукор, пачку печива, гроші – і пішла до сусідки:

– На весілля треба йти з дарами – солодощами, хлібом і грошима, аби молодим завжди було солодко, багато і хлібно.

А Таська одягнула вишиванку.

– Ось тепер би пригодилося велике дзеркало!

На горище лізти? Але ж там похмуро.

І тут дівчині спала на думку ідея. Миттю скинула вишиванку, накинула на себе бабину куртку і побігла до товаришки:

– Лесю, а ходи до мене, треба твоєї допомоги.

І ось дівчата вже на горищі. Як вони знімали той великий шмат скла – окрема тема. Якби це бачили батьки дівчат, гарантовано в них би стався серцевий напад. Але, на щастя, все обійшлося. Леся побігла додому, а Таська взялася мити те велике дзеркало. На веранді світло, дзеркало вимите, аж сяє. І сонечко виглянуло. Дівчина знову одягнула вишиванку і стала навпроти дзеркала. Сама собою замилувалася.

Коли це глядь, а позаду неї… обличчя хлопця. Затремтіла з переляку, голос зник, що й не скрикнути, тіло, як паралізоване, кроку не ступити.

А хлопець сміється:

– Уперше в житті маю змогу побачити таку красуню одночасно ззаду і спереду!

Таську немов відпустило від гіпнозу, розвернулася, щоб кинутися навтьоки, і… опинилася в обіймах того незнайомця.

– Овва, та ще й сама в руки йде, оце мені сьогодні пощастило, – хлопець зайшовся приємним сміхом. Побачив, що дівчина добряче налякана, заспокоїв її:

– Не бійся, я не привид. Прийшов перевіряти лічильник на світло. Поклич бабусю, нехай дасть свої квитанції про оплату.

Таська нарешті оговталася:

– Її нема, пішла до сусідки, а де квитанції, я не знаю.

– Тоді ходімо разом до тієї сусідки, щоб я ще раз не йшов туди, заодно в неї перевірю.

У баби Каськи саме співали весільних пісень, коли в дверях стала Таська, одягнена у вишиванку, і вродливий хлопець. Пісня обірвалася на півслові. Усі замилувалися гарною парою, бо ж знали і Таську, і Славка, їхнього перевірника «світла».

Оце гарна пара!

– Оце гарна пара! То ми з одного весілля незабаром потрапимо на інше, – загомоніли сусідки.

– Ба’, тут квитанцій ваших треба, – дівчина несміло кивнула на хлопця.

– Та ви сідайте до столу, – баба Каська подала два крісла.

– Я зараз миттю принесу, – Тасьчина баба, таємничо усміхнена, немов Мона Ліза, вийшла з кімнати.

А вдома на веранді побачила велике дзеркало.

– Ой, а я що казала?! І тобі принесло долю це стареньке дзеркало, а ти не вірила. Ранувато ще, але сучасний світ не такий, як був колись. Із Богом, онученько…

Наталія Василів.

«Погляд часу» № 6-03.02.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.