Заповіт

У невеликому селищі, на березі річки, відкрилася нова церква

Василя не стало раптово. Він повертався з роботи, присів на лавку, дістав телефон і все. На цей момент йому було 64 роки.

Василь був дуже скрупульозною людиною. Все у своєму житті любив планувати. Заповіт склав заздалегідь, але тримав його в секреті від двох своїх дорослих синів та молодої дружини Іванки.

Хочеться відзначити, що спадщина була велика. Три квартири в центрі міста, заміський будинок, фірма, рахунки та й так по дрібниці.

І ось нотаріус призначив день оголошення заповіту. Запросив лише зацікавлених осіб. До списку увійшли сини, Віктор та Микола, дружина та, нікому не відома, Анна.

Її появі дуже здивувалася Іванка, законна дружина, а тепер уже вдова.

Нотаріус пояснив, що і сам нічого не знає. Все, що він довідався – Анна якась жінка з провінції. Шістдесят п’ять років. Живе одна, заміжня не була. Дітей немає. Працювала все життя на заводі.

Сини Микола і Віктор були здивовані не менше, ніж їхня мачуха.

– Може родичка далека чи просто перше кохання? – засміявся Віктор і подивився на мачуху.

– Так, що хвилюватися, залишив їй, мабуть кілька тисяч. Нічого, прийдеться поділитися, – невдоволено припустила Іванка.

У призначений день усі спадкоємці зібралися в кабінеті нотаріуса. Відчувалось незначне занепокоєння. Брати трималися разом, дружина сіла в глибоке, зручне крісло, а Анна присіла на край стільця біля дверей.

Прибравши всі юридичні тонкощі, майно розподілилося таким чином: синам – фірма з припискою: «Нехай попрацюють», дружині – квартира та машина.

Все інше, а це становило понад сімдесят відсотків від усього майна, Анні.

Сказати, що Іванка була незадоволена, це нічого не сказати. Вона ж і жила то з Василем заради спадщини, а тут така справа.

І сини, і вдова, відразу сказали нотаріусу, що збираються оскаржувати заповіт, але нотаріус їх запевнив, що документ складено за належною формою, і шансів у них жодних немає.

Анна тихенько встала і покинула кабінет. Вона вийшла з будівлі, зайшла до найближчого кафе і замовила філіжанку чаю. Минуле нагадало про себе.

У ті роки їй було сімнадцять років, а братові чотирнадцять. До маленького міста, до своїх родичів, приїхав міський хлопець. Василь дуже відрізнявся від місцевих хлопців. Хлопці тяглися до нього. Того злощасного дня він влаштував конкурс. Хто перший перепливе

річку і опиниться на іншому березі, отримає у подарунок портативний магнітофон.

Хто ж із хлопчаків відмовиться? У той час це велика рідкість. Ось, і попливли. Усі дісталися берега, крім брата. Мати від горя лягла. А потім її не стало. Батько почав у чарку заглядати. Все порохом пішло.

Василь відразу в місто повернувся. Усю історію зам’яли.

«Напевно, мучила його совість, раз спадщину мені відписав, – подумала Анна. – Але хіба ці гроші повернуть усе назад? Та й навіщо мені вони, що я з ними робитиму? Пенсія хороша, мені вистачає. Брати їх теж не дуже хочеться.

Анна зітхнула і повернулася до нотаріуса.

– Я знаю цю історію, знаю причини вашої спадщини, – вислухавши її, відповів нотаріус. – Знаєте, що я думаю, Василь Іванович був доброю людиною. Скільки його пам’ятаю, він дуже докоряв себе за цю безглузду витівку. Дуже переживав. Ви можете відмовитись від

спадщини, ваше право. Але ці гроші можна вкласти в якусь добру справу.

– У нас в селі церква розвалилася. Може нову побудувати? – почала міркувати Анна. – Грошей вистачить?

– Вистачить, – запевнив Анну нотаріус. – Він був би радий цьому. Та й ви вибачте його. Життя штука складна.

– Та давно вже вибачила, стільки років минуло, – зітхнула вона.

– От і добре, – промовив нотаріус.

Через три роки у невеликому селищі, на березі річки, відкрилася нова церква.

«Уют» №33-11.08.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber
Теми:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.