Запроси мене на побачення

Вікторія ніколи не забуде цю давню осінь. Тоді було дуже тепло. Навіть спекотно. Ігор повернувся з відрядження. Зателефонувала до нього:

Запроси мене на побачення

– Запроси мене на побачення, – мовила інтригуюче. – Маю тобі щось таке сказати, таке…

– Ну… добре, – відповів хлопець.

У його голосі звучали якісь дивні нотки. Хотіла запитати, чи, бува, чогось не трапилось. Але Ігор поклав слухавку.

Вони зустрічалися два роки. Ігор збирався зробити пропозицію коханій.

…Люся, подруга, завжди заздрила Вікторії. І тому, що сім’я була нормальна – Люсин батько з пляшки не вилазив. І тому, що вищу освіту здобула – Люся до навчання не надавалася. І тому, що з гарним хлопцем зустрічається – Люсі з кавалерами не щастило.

Люсина мама працювала санітаркою в лікарні. Наполягала, аби й донька освоїла цю «професію». Але Люся вперлася й пішла навчатися в швейне училище.

Вікторія допомагала подрузі. Дехто не міг втямити, що пов’язує цих двох зовсім різних дівчат, крім того, що жили в одному будинку.

Люся на два роки старша за Вікторію. Дружба у них – з дитячого майданчика. Люся заступалася за меншу сусідку, коли в тієї відбирали іграшки. Обтріпувала, коли та падала. Бувало, водила до школи Вікторію, коли батьки малої вранці поспішали на наради та збори.

Розуміння того, що Віка «інша», прийшло до Люсі пізніше. Ні, вона не мала наміру жертвувати через це їхньою дружбою. Але брали шалені заздрощі…

…Ігор із Вікторією були гарною парою. Тобто, були б…

Вікторія мала залицяльників. Але їй припав до серця Ігор. Незважаючи на те, що хлопець був із простої родини. Ігор – розумний, наполегливий. Усього добивався сам. Закінчив виш. Влаштувався на роботу, де мав хороші перспективи.

Останнім часом Вікторію засипав квітами та компліментами її співробітник. Станіслав Іванович – вічний холостяк. Перебирав дівчатами. Тепер дійшла черга до Вікторії. Проте дівчина оминала ловеласа. Про походеньки колеги багато наслухалася.

Вікторія розповідала Люсі про свої справи сердечні. І про залицяння Станіслава Івановича також.

– Щодня відбиваюся від нього. Я ж Ігоря кохаю. І… я вагітна. У нас з Ігорем буде дитина.

– Ти йому вже сказала?

– Ще ні. Сама лишень дізналася. Він буде гарним батьком. Я бачила, як він дбає про свою молодшу сестру.

Люся мовчки кивала головою.

– Люсю, ти за мене… за нас не рада?

– Рада, звісно, рада. Просто, несподівано все це.

– Шкода, що Ігор у відрядження поїхав. Не хочу по телефону новину повідомляти.

– А коли повернеться?

– Через три дні.

…Вікторія поспішала на зустріч із коханим. Ігор був розгублений та невеселий.

– У тебе проблеми? – запитала.

– Поки толком не знаю.

– А я тебе потішу. У мене, тобто, в нас малюк буде.

– Знаю. Але дитина в тебе буде не від мене, а від того… залицяльника твого з роботи. Станіслава.

– Ігоре! Ти про що говориш?! Який Станіслав?! До кого він лише клинці не бив! Його у нас ніхто всерйоз не сприймає. І, до речі, хто тобі таку дурницю сплів?

– Неважливо.

– Але ж ти сам кажеш: треба завжди бути чесним. І з собою, і з іншими. То чому?..

– Вікторіє, я не можу виховувати чужу дитину.

– Ігоре…

– Бувай, Вікторіє! Бажаю удачі. Правду кажуть, що дівчата із заможних родин…

– Які?

– Такі, як ти.

Вересень лагідним теплом огортав Вікторію, немов хотів зігріти її душу, в якій ураз стало холодно й незатишно. Вона не могла дати волю емоціям. Берегла малюка.

Розповіла про все Люсі. Подруга, начебто, не дуже й здивувалася. Але Вікторія не звернула на те уваги.

…Вона народила сина. Віктора. Хотіла взяти Люсю за хрещену, але та відмовилася. Люсин батько був тяжко хворий.

– А якщо він помре у день хрестин? Ти ж сама бачила, який він…

…Ігор жодного разу не дався чути. Син підріс. Вікторія розповіла йому про батька.

Уже дорослим запитав матері, чому вона не вийшла заміж.

– Боялася, що знову… щось знову станеться погане.

…У Люсі була сім’я – чоловік і син. Хлопець мав проблеми з ногами – накульгував. І часто хворів. Вікторія й далі допомагала подрузі.

…Віктор закінчив університет, одружився. Має власну справу. У подружжя народилася донечка. Назвали Вікторією, як бабусю. Щоправда, Вікторія-старша була проти:

– Ми, наче, по колу ходимо. Вікторія, Віктор, Вікторія… Заплутатися можна.

– Бо ти – найкраща мама на землі. І ми хочемо, аби наша доня була схожа на тебе, – відповів на те син.

…Їхнє щастя обірвала війна. Віктор спершу допомагав волонтерам. А потім пішов на фронт. Марічка, його дружина, з п’ятирічною донькою поїхали до Європи. Але невдовзі повернулися додому – в їхньому обласному центрі було відносно спокійно.

Марічка та Вікторія-старша працювали. Тому іноді залишали Вікторію-молодшу в Люсі.

– Хочу до парку, на каруселі, – просила бабусю Вікторію внучка.

– Ти ж щойно із садочка. Ще не набавилась?

– Ну, бабусю-ю-ю… Трошки…

Вікторія не звернула уваги на чоловіка, що сидів на лавці. А він її впізнав. Покликав по імені.

– Ігор?

– Привіт, Вікторіє. Я евакуювався сюди. Звідти. Там страшна війна. Мій будинок… його більше нема. Батьківську квартиру в нашому місті не продав. От і… На роботу влаштувався. Я – науковець. У технічному виші зараз працюю.

– А сім’я?

– Вдівець я. Дітей у нас не було. Це твоя внучка?

– Так. Вікторія.

– У тебе син чи донька?

– Син. На війні.

– А твій чоловік… хто він?

– Я ніколи не була заміжня. А син, Ігоре, від тебе.

– А Люся сказала…

Ігор осікся.

– Ти бачив Люсю? Вона нічого мені не розповідала.

– Та я про ту колишню розмову. Люся мені сказала, що ти зустрічалася зі своїм співробітником. І в тебе з ним… Словом, ти хотіла мені його дитину підсунути. Бо твій коханець – бабій. І дітей йому не треба. Люся порадила залишити тебе, поки не пізно. І не вірити тобі. Бо багатенькі дівчата зрадливі та брехливі. А я був хлопець простий. І… і ти просто насміхалася з моїх почуттів.

– Ось воно що…

– Вікторіє, ми не можемо повернути минуле, але зараз… Пам’ятаєш свою фразу: «Запроси мене на побачення». Я не проти…

Вікторії-молодшій не терпілося чим швидше потрапити на дитячий майданчик. Дівча тягнуло бабусю за руку.

– Бувай, Ігоре. Нам пора…

Бачити Ігора їй більше не хотілося. А як бути з Люсею?..

Ольга Чорна

«Уют» №40-6.10.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *