Завтра була війна…

23 лютого 2022 року Наталя Гож та її чоловік Юрій відзначали срібне весілля. А вранці 24 лютого прокинулися від звуків вибухів…

Їхнє село Михайлівка, що в Бориславському районі Херсонської області, розташоване неподалік від Нової Каховки. Знайомі зателефонували й повідомили, що бомбардують Нову Каховку, Херсон. Отак у їхнє життя увійшла війна.

Нині Наталя Леонідівна мешкає зі своєю донькою, внучкою та двома племінниками в селі Нововасилівка, що в Криворізькому районі Дніпропетровської області. Дуже вдячні родині Селищевих, які надали їм житло. Першою сюди через три місяці від початку війни приїхала донька Вікторія з маленькою Кірою, а потім степами пішки вийшли з зони окупації двоє племінників-підлітків. А Наталя Леонідівна всю окупацію пробула у рідній Михайлівці.

У перші дні війни селяни кинулися блоками перегороджувати дорогу, щоб танки не зайшли в село. Та окупанти дійшли до села й попередили: якщо селяни не розберуть завали, зруйнують село вщент. Вранці пішли люди за село, а там уже стоїть ворожа техніка, стволи направлені на хати. Поспіхом розгорнули ті блоки, і колона зайшла в Михайлівку.

Так перші російські солдати з’явилися у селі вже 10 березня. З обшуками по шість-сім осіб заходили в кожну хату. Наталя Леонідівна розповідає, що на деяких людей у них уже було «досьє». Мабуть, колаборанти здали. Багатьох шукали адресно. Але в основному великий інтерес викликали у них атовці.

У їхню хату теж зайшли.

«Оружие есть?» – запитують.

«Немає», – кажемо.

«А у мене все заніміло, бо в нашій родині шестеро військових! – розповідає жінка. – Мій брат на другий день повномасштабної війни пішов на фронт. Так само й із чоловікової родини пішли хлопці до військкомату. А син наш, Максим, закінчив вище військове училище, кадровий військовий. Племінники теж воюють. Дуже хвилювалася, що нашу сім’ю здадуть зрадники. Однак минулося. Я увесь час ховала свій телефон, де були всі дорогі моєму серцю фогографії. Знайшла старого телефона, ним і користувалася».

А якось на вулиці ворожий патруль перестрів її чоловіка. Узяли телефона перевіряти. А там фотографія Максима у військовій формі.

«Підставив злодюга автомата до грудей чоловіка. Запитує, хто це, – продовжує Наталя Леонідівна. – Чоловік сказав прямо: син. Щоправда, зауважив, що він ще студент, вчиться. «Будет с нами воевать?» – запитав росіянин. Чоловік відповів: «Не знаю». Вороги стріляти не стали. Може, зважили на те, що поряд було багато людей. Солдат опустив автомата і сказав: «Удали немедленно, после нас будут звери».

Що та фраза означала, селянам довелося дізнатися пізніше. Усіх чоловіків-українців, які хоч якусь викликали підозру, арештовували. Заганяли їх у ями. З їжі давали хіба що якісь об’їдки з власного столу, а води не давали зовсім. Щоб якось вижити, хлопці змушені були пити власну сечу. Били, особливо молодих хлопців.

Дехто не витримував знущань і помирав.

«У нас один чоловік так просидів три місяці, аж поки його не випустили, – каже Наталя Леонідівна. – Він нам і розповів про всі жахіття».

Не було ніякої жалості у росіян й до своїх солдатів. Тих, що поранені. Жінка розповідає, що у сусідній Любимівці розташований дитячий табір відпочинку. З нього росіяни зробили крематорій. Камазами везли туди і вбитих, і поранених. Що там були останні, видно було з кривавих слідів на дорозі після тих машин. А ще чувся стогін. А в іншому селі є кар’єри. Туди звозили своїх поранених. І одного разу під вечір завезли дуже багато. І так усю ніч там кричали від болю солдати, що люди не могли спати. Домовилися поміж собою, що вранці зберуться та підуть туди хоч чимось допомогти. Та на світанку почули гуркіт машин – приїхали російські військові. А далі були автоматні черги, і все стихло. Вони просто добили своїх поранених. Потім те місце підірвали. Так кар’єрне каміння і пригорнуло їхні тіла.

«Незважаючи на окупацію, ми садили городи, бо ж виживати якось треба було, – розповідає Наталя Леонідівна. – Ми, чесно кажучи, думали, що й зимувати з ворогами будемо. Та, дякувати Богу, наші пішли в наступ. Ой, як окупанти тікали! Щось вулицею села почало страшенно гудіти. Я з цікавості вийшла за ворота. Раптом як злива вперіщить. А тут колона танків. І ті машини обліплені мокрими солдатами. росіяни виходили з села саме вулицею, прикриваючись мирним людом. Оціпеніння охопило все моє тіло. Я стою й не можу поворухнутися. А з кожної машини, яка проїздить, на мене десятки автоматів направлені…»

І все ж рідне село Наталі Леонідівні довелося залишити. Після відступу ворог почав нещадно обстрілювати не тільки Михайлівну, а й навколишні села. Щодня дістається і Херсону.

«Наша донька Вікторія, – каже жінка, – три місяці побула в окупації. А далі на запрошення знайомих, поки ще можна було, виїхала з села в Нововасилівку. Отож я приїхала вже на обжите місце. А там, у Михайлівці, залишився чоловік зі старими батьками. Працює в майстерні агрофірми, ремонтує нашим солдатам техніку».

…І знову весна. Дуже хочеться, щоб це була весна нашої Перемоги!

 «Погляд часу» №14-6.04.2023