Жінки пізньої долі

Жінки пізньої долі
Жінки пізньої долі

«УЮТ» №20-2019

У містечку про жінок із родини Лісників говорили різне. А Лісниками нарекли тому, що господарка була крайньою від лісу.

Розповідали, що колись покійну Катерину прокляла циганка. Катерина була вродливою й гострою на язик. Багато парубків увивалося біля дівчини. Але Катині батьки виглядали багатого нареченого для доньки. І він з’явився. З села, яке примикало до містечка. Із заможної родини.

Саме тоді на подвір’я до Лісників вступила циганка з дітлахами. Просила дати щось їсти. А за це поворожить. Катерина наказала непроханим гостям іти геть, бо собаку спустить. Циганка на те мовила:

– Заміж збираєшся? А весілля не буде! От коли прив’яне твоя краса, тоді й до вінця підеш. До вінця – за вдівця. Жінки пізньої долі у твоєму роду будуть і в другому, і в третьому поколінні…

– Сказала, забирайся звідси! – крикнула дівчина.

– Добро водитися буде, а долі – не буде, – мовила циганка й подалася з подвір’я.

Сусідка рознесла містечком перепалку між Катериною й циганкою, коли Лісники оплакували Петра, який ще не встиг стати зятем.

А сталося так, що за кілька днів до весілля Петра забив кінь. Їхав верхи. Щось коня налякало. Він схарапудився. Петро не втримався, упав. Кінь ударив хлопця копитом і…

У містечку обмивали кості Катерині, мовляв, якби трохи язика прикусила, то, може, Петро був би живий. А сусідка «пригадувала» нові подробиці. Після цього хлопці Катерину оминали. Так і засиділася в дівках.

Їй було за тридцять, коли посватався місцевий удівець. Данило перебрався до Катерини зі своїм сином. Невдовзі у подружжя народилася дівчинка. Дарина.

Із пліткаркою-сусідкою Лісники не розмовляли. Але та першою зачепила Катерину, коли з’явилося немовля.

– Що, доньку свою також нещасливою долею нагородиш? Я пам’ятаю, що циганка сказала.

…Данило був роботящим. Сім’я не бідувала. Попри свою норовливу вдачу, до пасинка Катерина ставилася добре.

…Данилів син довго в парубках не ходив. Пристав у зяті в гарну родину. Працював ветеринаром.

– А тепер Даринку мусимо вивчити, заміж віддати, – сказав Данило. – Наша доня, наче писанка. На тебе, Катю, схожа.

Катерину не обрадували – боляче вкололи чоловікові слова.

…Дарина вивчилася на медсестру. Відпрацювала після закінчення училища в сусідньому районі в сільській амбулаторії і повернулася додому. Влаштувалася на роботу в місцевій лікарні. Там і познайомилася з Іваном. Хлопець жив у приміському селі. Одна з працівниць, яка знала його сім’ю, «по секрету» розповіла Дарині, що Іван багатьом дівчатам голову крутив. Ціни собі не може скласти.

Дівчина на те не зважала. А коли Іван зробив пропозицію, літала на крилах від щастя.

Після заручин двоюрідний брат підбив Івана поїхати на вахту. Грошей заробити. Чоловіки мали свою бригаду. Їздили вже кілька років. На заробітки не нарікали. Іван погодився. До весілля ще є час.

Дарина не хотіла відпускати коханого. Але той переконав: для неї ж старається…

З вахти Іван додому не повернувся. Його брат не насмілився показатися на очі Дарині та її батькам. Попросив іншого, старшого чоловіка, розповісти невтішну новину, що Іванові закрутила голову тамтешня бухгалтерка.

– Дівчисько, зовсім ще дівчисько, – виправдовувався той. – Ми просили Івана мати клепку. А він: «Любов, любов…» Казали: «Твоя любов тебе вдома чекає». Та хіба він чув?! Ми збирали чемодани додому, а він – до неї. Прости його, нерозумного, дочко. Може, воно й на краще. Можливо, він не твоя доля…

Містечко знову говорило про Катерину та циганку. А тепер ще й Дарину носило в зубах.

– То правда, мамо? – запитала Дарина.

…Неначе хтось відрізав: не було у Дарини більше кавалерів.

…Миколу Дарина побачила у своєї колишньої вчительки. Уколи їй ходила робити. Чоловікові відразу сподобалася медсестра. Микола з Дарининою вчителькою були далекими родичами. Розпитав тітку про її колишню ученицю. А та не втрималася, сказала Дарині, що племінник зацікавився нею.

– Не пам’ятаю, щоби він учився в нашій школі.

– Він не тутешній. Його батьки недавно побудувалися в нашому місті. Гарна він людина. Завжди допоможе, послухається. У їхній сім’ї всі діти такі. Троє їх. А от в особистому житті Миколі не пощастило. Дружина померла при пологах. Тяжко виношувала дитя. У лікарні в обласному центрі народжувала. Ні її, ні малюка врятувати не вдалося. Микола довго не міг до тями прийти. Це він тепер інший. Механіком, до речі, працює. Золоті руки має, – розказала вчителька.

…Микола з Дариною побралися. Катерина раділа, що донька не залишиться самітною. І сумувала, що Данило не дочекався побачити зятя. Якби те заміжжя трапилося три роки назад…

Коли у подружжя народилася Софійка, Микола взявся за будову.

– Цій хаті нічого не бракує, – відраджувала Дарина. – Батько дбав, аби все, як у людей було.

Чоловік настояв на своєму.

…Софійка вдалася вродою до Лісників. Микола натішитися не міг донькою. І розумниця. Він залюбки ходив на батьківські збори, хоча, переважно, приходили матері. Йому приємно було чути, як учителька хвалила Софійку. Переповідав усе вдома. Стара Лісничиха непомітно зітхала: таки є щось у цьому світі, чого не можна зрозуміти й пояснити. Як оті тяжкі слова циганки. Вони каменем висять на долі її родини. Невже й онучку це не омине? А може, і не циганка винна? Може, так на роду написано? Подібні думки часто тривожили Катерину.

…Старої лісничихи не стало навесні. Перед смертю повторяла одні й ті ж слова:

– Цигани… цигани… не спускайте собаку…

– Про що це бабуся? – запитала Софія в матері.

– Вона марить… просто марить…

…На останньому курсі інституту Софія познайомилася з респектабельним, старшим за себе, Романом. Дівчину все влаштовувало. Бентежив лише вік коханого.

– А цим ти повинна перейматися найменше, – заспокоювала Софію її подруга. – Перед тобою – живий приклад. Я зі Славком з першого курсу зустрічалася. І що? «Перестрибнув» до доньки викладача. Бо вона краща партія, чим студентка-випускниця. Ромко тебе на руках буде носити. Ти ж у нас красуня. Ще й диплом червоний отримаєш.

…Софія запрошувала Романа прийти на вручення диплому. І при нагоді з батьками познайомить. Вони також приїдуть.

– Я маю тобі щось сказати, Софіє.

– Що дуже кохаєш мене?

– Кохаю… так, кохаю. Але… у мене є дружина. І двоє маленьких дітей. Я не можу їх залишити.

– Чому ж ти зі мною?..

– Ти мені подобаєшся. Дуже. Може, колись, пізніше, ми змогли б…

– Не змогли б…

…Дарина бачила, що донька засмучена. Запитала, у чім річ. Софія зізналася. І попросила:

– Мамо, не кажи нічого татові. Обіцяєш?

– Добре, – відповіла тремтливим голосом. І подумала: мусить розповісти доньці сумну історію їхньої родини. Не сьогодні, звісно…

Софія працювала в школі, де колись навчалася. Минав рік за роком. Деякі її однокласниці й одногрупниці вже встигли не тільки вийти заміж, а й розлучитися. А в неї після Ромка й кавалерів не було…

…На своє тридцятиріччя Софія запросила до ресторану кількох друзів. Під вечір із квітами й подарунками поверталася додому. Вирішила пройтися. А потім пошкодувала, що не взяла таксі: дощ почав накрапати. Коли розкривала парасолю, розсипалися квіти. Її обігнав чоловік із хлопчиком. Раптом незнайомець повернувся й запитав:

– Вам допомогти?

– Якщо ваша ласка, позбирайте квіти.

– Ми ще й ваше добро можемо допомогти нести, – пожартував. – Далеко живете?

– Аж під лісом.

– Ми нікуди не поспішаємо. Правда, Сашко?

Незнайомця звали Олексієм. Його син-другокласник навчався в тій школі, де працювала Софія.

Коли звернули на вулицю, де жила Софія, вона подякувала й мовила:

– Вам потрібно повертатися додому. Сашка вже мама зачекалася. А мені зовсім близько.

– У нас немає мами. Померла, – зітхнув Олексій.

Дарина через вікно бачила незнайомого молодого чоловіка з хлопчиком, з якими біля воріт прощалася Софія. Серце підказувало: ось вона, доля твоєї доньки…

Ольга Чорна

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *