Життєвий шлях довжиною у 90 років

Життєвий шлях
Життєвий шлях довжиною у 90 років

«Погляд часу» №13-2019

Життя кожної людини, як подарунок від Бога. Воно нагадує дорогу, по якій ми йдемо, долаючи перешкоди та труднощі. З нами поруч по ній ідуть рідні, близькі, сусіди. Ця дорога часто буває нерівною, а іноді здається непрохідною, але увесь час по ній потрібно йти, бо другого шансу для подолання цієї дистанції не буде.

Пройдений життєвий шлях для всіх вимірюється днями, роками, десятиліттями. Але є й інші одиниці виміру, такі як доброта, вірність, щирість, дбайливість… Завдяки ним наше життя не втрачає цінності, тієї, що нам надіслали з небес.

Нелегким був шлях Антоніни Трифонівни (Мамай) Марченко, котра вже відзначила свій 90-річний ювілей. Народилася вона у мальовничому селі Милове Бериславського району на Херсонщині у козацькій родині славного прадіда Мамая.

Вона пережила війну та два голодомори. Батько був партійним, працював агрономом. Тому всюди доводилося налагоджувати роботу, і сім’я часто міняла місце проживання. Він працював у розбудові парків Херсона: садив троянди, дерева, і в селі Гаврилівці садив сади і виноградники. Мама тривалий час працювала на кондитерській фабриці, а потім, коли жили у селі, то займалася сім’єю і дітьми, яких у сім’ї було аж п’ятеро. Своє дитинство, яке забрала війна, Антоніна пам’ятає, але коли згадує, то на очі навертаються сльози.

Довгі роки життя не стерли з пам’яті тих жахіть, яких їй довелося зазнати. У пам’яті поринають дні 1942-1944 років. У кожному селі були німці. Селян із своїх домівок зганяли в один дім, а в інших вони господарювали. Пам’ятає, як ходила далеко до криниці по воду, доглядала жінок після пологів, напувала їх і стареньких немічних. А ще в їхній сім’ї переховувалися декілька поранених партизан.

В їхній хаті перебувало понад 20 чоловік місцевих жителів, а в іншій – поранені партизани. Мала Антоніна носила в Дніпрові плавні хліб, картоплю, сало, деякі крупи для наших військових, а назад несла воду з криниці.

Одного разу, коли йшла до криниці по воду удвох із жінкою, яка погодилася їй допомогти, німці прострелили бідолашній руку, і вона повернулася назад, а мала Ніна не злякалась, побігла під кулями до криниці, набрала води, а коли поверталася, то німець прострелив відро. Вся вода майже витекла, залишилося зовсім мало, але й тієї вистачило, щоб напоїти поранених. Іншого разу знову повторилося те саме, але вода була потрібна для її сестри, яка народила хлопчика і переховувалась в іншій хаті. Антоніна принесла їм води і вузлик із їжею. Взагалі дівчина у свої 14 років була занадто сміливою. Вона всю інформацію про німців, що вони робили в селі, скільки техніки і тому подібне передавала нашим військовим, які переховувалися недалеко від села, прала бинти пораненим, сушила їх подалі від ворожого ока, скручувала висушені бинти і відносила знову пораненим.

Разом зі своїми однолітками рили могили і ховали померлих. Є така братська могила у селі Ганнівка, там поховано 35 солдатів і два офіцери. Сюди після війни приїздили рідні померлих і дякували підліткам.

Після закінчення війни Антоніна пішла працювати до місцевого колгоспу на тракторному причепі. Доводилося не спати по декілька діб. Було таке, що сон зморював просто у полі.

А незабаром у країні запанував голод 1947 року. Вона разом зі своїми однолітками у полі збирали колоски, які приносили додому, молотили їх, віяли і варили кашу. Ще й ділилась їжею зі своєю старшою сестрою Марією, у якої були малі діти.

Згодом Антоніна поїхала на будівництво Каховської ГЕС. Працювала в експедиції, яка визначала правильне місце будівництва Каховської ГЕС, а роботу виконувала лебідчиці, взимку стояла на льоду у мокрому взутті, що аж ноги примерзали до землі. Потім вивчилася на штукатура і все життя присвятила цій професії, а згодом очолила бригаду штукатурів, навчала нових учнів. На роботі зустріла свою долю – майбутнього чоловіка Федора Марченка, з яким виростила трьох гарних доньок: Олександру, Ларису і Тамару.

Від важкої роботи Антоніна втратила зір. Уже близько десяти років вона незряча. Її забрала до себе донька Тамара. Але бабуся не сидить без діла, старається обходити себе сама. Дарма, що за її плечима нелегких дев’яносто, вона енергійна і завжди хоче бути потрібною дітям, шести онукам і восьми правнукам. Ця прекрасна жінка із золотою душею випромінює тепло і ласку.

Вона щодня молить Бога, просить миру для України та здоров’я всім. Торкається рукою ікони Божої Матері і промовляє молитву до Господа.

Роки, роки… їх наче і не було. Війнули пташиним крилом і поринули далеко, залишивши про себе лише згадку.

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *