Життя в окопах: дві реальності
– Як ти там?
– Живий. Нормально.
Знали б ви, скільки у цьому «нормально» несказаного. Не тому, що нам не хочеться писати. Просто немає сенсу розповідати. Ті, хто тут, не зрозуміє тих, хто там. Без образ. Просто прийміть як факт.
Це ви прокидаєтесь о восьмій у теплій хатинці, продираєте очі, ставите чайник на газову плиту, сідаєте на білий чистий унітаз і дивитеся новини на мобільному. Гарячий душ, вівсянка, кава…
Для нас нормально прокидатися щодня о 4-й ранку. Нам часто сняться наші діти і кохані. І так хочеться ще трошки побути з ними, хоч уві сні потримати кохану за руку. Але обов’язок кличе. Ми приймаємо душ вологими серветками. Якщо пощастить, крижаною водою вмиваємося. Жуємо галети, п’ємо мовчки каву і збираємося на «роботу». У туалеті новин із мобільного особливо не почитаєш – мінус 3. За ніч вологі серветки в дощатому вотерклозеті змерзаються у цеглину. Не пошикуєш.
Це для вас «робота» – графіки продажів, проєкти, зустрічі з клієнтами, тепле крісло й офісні сварки, очікування зарплати і планування, на що ж її витратити. Для нас «робота» – це цілий день під обстрілами на холоді, на пронизливому кинджальному вітрі, ховаючись від стальних дощів градів, снарядів, мін і куль. Іноді по коліна у багнюці – жирній чорній донбаській жижі. Все одно, яка погода і що там сказав Гідрометцентр. Просто треба виконати бойову задачу. Все інше – дрібниці. Немає поганої погоди, є погана екіпіровка, жартома кажемо ми, кілограмами струшуючи бруд зі своїх чобіт.
Вас втомила рутина: затори на дорогах, штовханина в громадському транспорті, відсутність світла, суп скис у холодильнику, з дружиною посварилися… Повітряна тривога.
«Дістала та русня, – чується звідусіль. – Знову треба в «укриття».
У нас не вмикається повітряна тривога. Небезпека всюди: мінні поля, обстріли, диверсійно-розвідувальні групи. Тут не їздять на роботу. Тут проскакують. Затори лише на блокпостах. На обід – мерзлий тушняк. Гаряча філіжанка кави – як подарунок долі. Ніхто не знає, що тебе чекає наступної хвилини. Шлях самурая – є одержимість смертю, каже Бусідо (Кодекс самурая). Але не сьогодні. Ми живі й несемо смерть ворогам. Для нас «нормально» – це повернутися вцілілими на базу. Посьорбати гарячого супу, завалитись у спальник і відписати близьким «Живий. У мене все норм…»
Сьогодні загинув друг. Про нього не розкажуть у новинах, попри те, що всі, хто його знав, вважають його Героєм. У «Сигналі» роти напишуть некролог: Дєд-200. Хто читає – завмре. Не може бути. Один із досвідченіших. Ніколи не скиглив. Просто робив свою роботу. Кожен згадає, як спілкувались, як жартували. Кожен згадає по-своєму. Згадає, як із ним планував навести лад у роті, створити найкращі умови для бійців. А він щодня виїжджав на побачення зі смертю. І цього разу вона, зараза, прийшла.
Ми ніколи не напишемо вам «Втомився. Усе задовбало». Ми пишемо «Живий. Усе нормально». І дай вам Бог ніколи не дізнатися, що за цим словом стоїть.
«Погляд часу» №19-11.05.2023
