Зірка, що нагадує про відібрану війною маму

Катерина Носкова
Катерині Носковій було лише 26 років, коли вона полягла на передовій жорстокої борні з російськими агресорами. До того, як піти на фронт, Катруся трудилася листоношею у рідній Знам’янці на Кіровоградщині. Жила душа в душу з коханим чоловіком, вкладаючи всю любов серця у виховання синочка.

Тепер у п’ятилітнього Тимофія мами немає. Два довгі роки без казок, лагідних слів, теплих обіймів, особливих маминих дарунків і смаколиків…

Синку, як же тобі важко! Фотографії, спомини найрідніших людей, матусині речі й оця яскрава, але така ж щемлива нагорода – орден «Народний Герой України», вручена на великій сцені перед усією країною, нагадуватимуть тобі про відібрану війною маму…

Торік у Кропивницькому відбулася чергова церемонія нагородження орденом «Народний Герой України». Серед тих, чию непересічну долю, як постскриптум, короткого, але правильно прожитого життя, віншувало таке громадянське визнання, була і старший солдат Катерина Носкова. Вона служила старшим телефоністом у 57-й бригаді, побратими називали її «Кет». Орден загиблої вручили її синові Тимофію. «Зірку» до вишиванки хлопчика пришпилював, опустившись на коліно, Володимир Голоднюк – чоловік, який втратив сина у лютому 2014-го на Інститутській у Києві.

Катерина Носкова – перша жінка-військовослужбовець, відзначена цією нагородою посмертно. Також посмертно її у листопаді 2015 року нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Першим боронити рідну землю вирушив чоловік Катерини Любомир. 1 лютого 2015-го року відбув на Схід країни… Через 18 днів за коханим на фронт подалася і дружина. Своїй матері Ніні Іванівні вона тоді сказала: «Сидіти й чекати, поки постукають у наше вікно і змусять варити борщ ворогам, я не зможу!» і пішла до військкомату. Щоправда, попервах намагалася діяти таємно від рідні. Робила все, аби тільки потрапити до Любомира – десантника. Уже потім пані Ніна розповідала, що донька видалила з медкнижки аркуші із записами про хронічне захворювання нирок: «Тільки б не забракували!» А щодо сина, якому виповнилося лише три роки, Катерина твердо виголосила: «Тимоша виросте і зрозуміє мене!» Адже була впевнена, що саме так має захищати свою малечу й родину… Вона встигла провоювати лише півроку. Але ж якого!

Ніч 16 серпня 2015-го року була страшною. Проросійські бойовики у супроводі панцирників посунули у масовану атаку на один із наших ВОПів. Цей опорник був розташований неподалік Майорська, від якого до Горлівки – рукою подати. Щойно почувши про ворожу атаку та бій, «Кет» стрибнула у машину і помчала із товаришами допомагати побратимам на позиції, бо вона була не лише зв’язківцем, а й непоганим стрільцем.

…У школі Каті наука давалася не надто легко, точніше її не приваблювало зубріння. От спорт – інша річ. Дівчина мала неабияку волю до перемоги у змаганнях, тому займалася легкою атлетикою, волейболом, баскетболом і навіть стрільбою! Годі дивуватися такому різнобарв’ю захоплень, коли дівча ледь відмовили від вступу до військового вишу. Досі у неї вдома, окрім звичної косметики, ще з дівоцтва збереглася маслянка із зброярською оливою!

– Вона народилася відчайдушною, – каже її матуся. – Катя і пенсії людям розвозила, й гасала у своїх справах за кермом старого мотоцикла МТ, навіть не маючи прав. Лише брала із собою важезний ключ – щоб було чим відбиватися від розбійників, якби вони з дурної голови надумали б щось зле щодо наповненої людськими коштами валізки. Катруся неодноразово давала відсіч не тільки своїм кривдникам, а навіть «йшла у бій», коли ображали її друзів-хлопців. А вже на передовій відзначилася тим, що вміла тримати дисципліну у підрозділі, надихала тих, у кого бракувало духу, і буквально душу витрясала з «аватарів». Останні «Кет» через те панічно боялися.

«Катерина Володимирівна, перебуваючи на передньому краю оборони, безпосередньо брала участь у відбитті нападу на опорний пункт, застосовуючи особисту стрілецьку зброю», – по-військовому сухо, лаконічно й беземоційно зазначено в офіційному документі про той епізод, коли «Кет» вступила у справжній бій із ворогом…

Коли навколо падали підкошені кулями й осколками товариші, Катерина Носкова заходилася їх рятувати, узявши на себе обов’язки фельдшера. Першим надала меддопомогу пораненим підполковнику і солдату. Потім повернулася до бойовища – хотіла витягти іншого бійця, який спливав кров’ю. Тоді у неї під ногами вибухнула ворожа міна. Катруся не мала жодних шансів вижити, як і той, кого вона так і не встигла врятувати.

…Катерина збиралася навчатися на курсах зв’язківців, що мали розпочатися у вересні, після яких могла стати командиром відділення зв’язку. Командири підтримували її і в ідеї вступу до військового інституту, бо бачили: «Кет» зможе відбутися як бойовий офіцер, яких серед жінок не так багато.

– Нам життя не вистачить вимолити прощення у батьків і дітей загиблих за те, що не вберегли їх, – каже комбат 57-ї бригади Олександр Щербина. – Катерина була доброю, відповідальною, нестримною і хороброю. Батальйон не пробачить ворогам її смерті!

…Тимофій донедавна полюбляв зоряними вечорами виходити на ґанок свого невеличкого будиночка, де мешкає із бабусею, і спостерігати за зірками. Бувало, про щось сумно задумувався, однак в очах світилася надія: бабуся ж казала, що його мама на зірочці. Тільки от важко відразу визначити, на якій саме. І коли малому здавалося, що він знайшов саме ту зірку, він казав бабці: «Я бачу маму!» Та хлопчик, поки тато воює, почав швидко дорослішати і віднедавна зрозумів, що мама померла, тож він її ніколи не побачить. «Коли виросту, теж стану солдатом», – упевнено говорить про свою майбутню місію син мужньої захисниці. Нехай тобі допоможе Бог, синку!

Геннадій Карпюк

Передплата онлайн
FacebookTwitterPinterest