Знахідка

Знахідка
Знахідка

Єгоров приїхав вечірнім автобусом. Пройшов по знайомій неширокої тихій вуличці, завернув до третього будинку праворуч.
Чорний пес, який лежав посередині двору, ліниво гавкнув два рази, повернувши голову у бік будинку.

Двері будинку відчинилися, на ґанок вийшов міцний ще дід, у накинутій на плечі кацавейці.

– Що, Жук? А-а, гість у нас, дорогий гість, – сказав із посмішкою. – Калачем цього гостя не заманиш, а то сам… Ну, здоров, Бориско! – обійняв він Єгорова.

– Здоров, діду Матвію! – відповів Єгоров.

– Скільки ж ти не був? Га? Давай рахувати…

– Та що там рахувати, діду… – із досадою відповів Борис. – Ну, півтора року як не був, останній курс, диплом, те, се…

– Так ти тепер журналістом став… Про що пишеш?

– Про різне, – посміхнувся Єгоров. – Усе більше про перевиконання плану, та про удої…

Кинувши рюкзак на лавку біля порога світлиці, Єгоров озирнувся.

– А баба Нюра де?

– Нюрка? До дочок у місто подалася, – промовив дід Матвій, дістаючи на стіл нехитру їжу.

– Шкода, не застав… А бабуся їй тут подарунків передала – хустку, кофточку якусь…

– Як вона там? – запитав дід. – Сестричка моя? Скрипить помаленьку?

– Скрипить, – хмикнув Єгоров. – Працює ще… На вахті в гуртожитку. Там повз неї миша не проскочить, муха не пролетить, – засміявся він.

– Бач… Працює… Значить, сили ще є, – посміхнувся Матвій. – Ну, давай за приїзд, чи що?

Випили за приїзд. Потім за рідних. Коли дід потягнувся до пляшки у третій раз, Єгоров рішуче відставив чарку.

– Ні, діду. Не ображайся… У мене завтра тут справ багато, голова ясною повинна бути.

– Ну, ні, так ні… А що за справи у тебе тут у нас? – запитав уже по-діловому.

– Пошуковики, діду, у вас працюють? Давно приїхали? Де розмістили? По домівках чи в школі?

– У школі… Їм там зручніше. Усі ж разом.

– Знайшли що? – запитав Єгоров, мляво колупаючи виделкою квашену капусту.

– Знайшли! Та не багато, якісь фляжки, ложки, гранату навіть знайшли… Тут же війна прокотилася. Село велике. А німець прийшов – усі в ліси пішли. Партизанили… Та що я тобі кажу, сам тут виріс, знаєш не гірше…

– Діду, – помовчавши, запитав Єгоров. – Ти ж теж партизанив… Пам’ятаєш що?

– Ха! Партизана знайшов! Мені тоді тільки чотири виповнилося. Що я пам’ятаю… Страх пам’ятаю… Тривогу Важко було. Всім важко… Ну, що, будемо спати лягати, чи що?

***

Єгоров перевертався на старенькому тапчані. Сон чомусь не йшов. Дід, здається, теж не спав.

– Діду, – помовчавши, сказав Єгоров. – Ти пам’ятаєш, я в лісі одну штучку знайшов… Хлопчиськом ще був. Я показував тобі… Пам’ятаєш?..

– Штучку твою не пам’ятаю… А ось як мати тебе батьківським ременем видерти хотіла, це пам’ятаю. Вам же, хлопцям, заборонено було в ліс ходити. Ще багато у лісі чого залишалося. І міни, і гранати. А ви у глиб лізли, куди і фашист боявся. Через трясовину… Як брати Медведкові підірвалися, мабуть пам’ятаєш…

Єгоров мовчки кивнув, немов дід міг побачити у темряві його кивок. Мишко з Вітькою тоді і його з собою звали, але мати якусь роботу по дому дала, не пішов… А вони пішли… Знайшли гранати іржаві, стали вертіти, розкручувати… Ось і не стало ні того, ні іншого… Єгоров зітхнув. Він потім сам пішов туди. Один. Через болото. Де його друг Вітька загинув. Нічого він не збирався шукати, просто хотів місце побачити, немов попрощатися… Випадково знайшов і підняв цю штучку потемнілу. На кулон жіночий схожу. Саморобний кулон, ніби як із держака ложки зроблений. На одній стороні квітка, на зразок дзвіночка, продряпана чимось гострим. А інша сторона чиста, тільки три подряпини на ній, немов спеціально прокреслені.

– Діду… А жінок багато у загоні було?

– Були… Як не бути… Тільки хто виїхав, хто повмирали вже. Ось Валентина Зотова, та жива ще. Тут живе. У неї в загоні сестриця була старша, років п’ятнадцяти. Мати їхня комуністкою була, парторгом у шкільному осередку. Розстріляли її. А батька з перших днів на фронті. Ось сусідка і відвела їх до лісу, від гріха… та тільки… Зникла сестра. Як, що – ніхто не відає… Говорили, що у розвідку вона ходила. А що? Йде замурзане дівчисько, жебракує… Хто ж здогадається… А все ж зникла. Загинула, мабуть. Валентина з того часу і замкнулася, відлюдькуватою стала. Як ще заміж вийшла, так дівку народила…

Єгоров пам’ятав. Вони приходили до Зотових, звали на піонерські збори, на зустрічі, але Зотова не приходила. Ніколи. А ось чоловік її, Микола, той охоче. І слухали його, ой, слухали… Адже у багатьох батьки, діди з війни так і не повернулися…

***

А кулон той не давав йому спокою. Ще тоді, хлопчаком, сховавшись від розгніваної матері у діда Матвія на горищі, він уважно розглянув його, відтер прилиплий бруд, травинки… Раптово голова у нього закрутилася, і він впав, сам не знаючи, у що. У півсон… І в цьому півсні бачив Єгоров порожнє село, дорогу, німецьких мотоциклістів, фашистів, які хлюпалися біля колонки і горланяли щось на своїй тарабарській мові… Потім, як це буває уві сні, він опинився у лісі. Там було багато людей. Жінки, старі люди. І дівчата були. Одна  старша, друга молодша. Та, що старше, одягла на голову молодшій вінок із дзвіночків, посміхалася, говорила щось, пригорнула до себе…

…Отямився він теж раптово. Усе зникло: і ліс, і село з німцями… Тільки горище напівтемне. Додому прийшов, коли батько і мати вже спали…

Із тих самих пір і почалося. Варто взяти кулон до рук, потримати, подивитися – голова йде обертом, і він опинявся то в селі, яке зайняте фашистами, то в лісі…

Із тих пір Єгоров намагався діставати кулон рідше. Але що це? Що? Хтось хоче передати йому інформацію, але яку? І ось що дивно – у видіннях цих пропав звук. Немов хтось хотів, щоб він сам здогадався про щось…

Ось і поїхав у свою першу відпустку сюди, у рідні місця. Може тут стане зрозуміло? Може є ще хтось, хто бачив цей кулончик…

***

Піднявся Єгоров завидна. Щоб не будити діда, взувся у сінях, прикрив двері.

Біля школи вже зібралася група екіпірованих для походу в ліс хлопців. Від чотирнадцяти до вісімнадцяти років – визначив Єгоров. На ґанок школи вийшли двоє. В одному з них Єгоров відразу визнав командира цього різношерстого загону, другий, мабуть, був сапером.

Командир, чоловік років сорока, потиснув Єгорову руку.

– Журналіст? Про нас писати будете? Я – Сергій Іванович, працівник військкомату…

– Так,– сказав Єгоров. – Потрібно писати про це, обов’язково потрібно…

– Я тут уже років десять загони вожу… Ходімо. По дорозі поговоримо.

– Десять… – задумливо сказав Єгоров. – А я тут уже більше десяти років не живу. А перший раз як пройшли? Тут усе знати потрібно… Кожен горбик.

– Перший раз у мене провідник був. Жив тут дідуган один, партизан. Тоді ще кілька людей живі були… Та тільки він один молодший був. Ледве умовив його. Не хотів ні в яку!

– Чи не Зотов його прізвище?

– Зотов, точно! Ви його знали?

– Він до нас на збори приходив піонерські, розповідав…

– А йти відмовлявся чомусь… Говорив, спогади важкі… У ліс показав як зайти, де табір був партизанський привів і… замовк. Тільки «так» і «ні». Може, друзів загиблих згадав…

На місці хлопці відразу визначилися, хто-куди. Хтось акуратно шар за шаром знімав шари землі, хтось копав совком, змітаючи знятий шар мітлою. Єгоров бродив від групи до групи, але нічого цікавого так і не побачив.

– Іноді й за всю експедицію – нічого, – підійшов до нього Сергій Іванович. – Адже ми останки партизан шукаємо. Знаходимо дрібниці – фляжки, пряжки від ременів, ложки.  Якось знайшли шпильку жіночу…

– Шпильку?.. – стрепенувся Єгоров.

– Ну, так… Тут жінок багато було. Всі пішли, хто міг. Німці лютували дуже… – сказав Сергій Іванович.

– У мене тут дід двоюрідний був … Малюком ще. І бабуся, та взагалі грудна. Прадід на війну, а прабаба у ліс із дітьми.

– Он як… – із цікавістю подивився на нього командир.– Значить, не тільки журналістський інтерес вас сюди привів.

– Не тільки… Одну річ хочу розгадати.

– У загоні «кріт» був, – помовчавши, сказав Сергій Іванович. – Зрадник, коротше. Хто – так і не з’ясували. Багато операцій зірвалися, розвідники у пастки потрапляли. А одного разу прибіг вартовий. У ліс карателі ішли. Розвідниця зникла. Без сліду. У селищі її хтось бачив, а назад не повернулася.

Зате карателі прийшли. Збиралися похапцем, майже все покидали… Залишилося чоловік десять, щоб карателів стримати. Усі загинули. Потім, пізніше вже, повернулися кілька партизан, своїх поховати. Уже коли наші звільнили селище, їх перепоховали. На площі.

– Знаю… Там обеліск…

– Так… А розвідницю, дівчинку цю п’ятнадцятирічну, вважали ворогом. Що вона, мовляв, здала загін…

– Це… Сестра Зотової?

– Кажуть… Тому вона і мовчить. І йому, Зотову, мабуть, тяжко було. Адже це він проводжав дівчинку цю, Ніну, в останню її розвідку… Йому тоді самому років сімнадцять було. Відчайдушний був, говорили. А Ніна… Розповідали, вона подобалася йому… Все дзвіночки їй дарував. Перше кохання… А ось як війна розпорядилася… Потім, через роки вже, він на її сестрі одружився, на Валентині.

– Він же старший за неї?

– Ну, на скільки там… Валі тоді дев’ять було, значить, років на вісім…

***

Розпрощавшись із хлопцями і їх командиром, Єгоров пішов до дому діда Матвія. Їсти не хотілося. Ліг на тапчан, забувся непевним сном. Знову снився ліс, партизани, хлопчина, що простягає дівчинці дзвіночки…

Отямився, із жадібністю напився води прямо з ковша.

«А де ж кулон?» У нагрудній кишені сорочки, загорнутий у целофан, лежав цей кулончик…

Єгоров ще раз уважно розглянув його… Усе… Голова попливла, в очах потемніло…

…Ліс, люди, підліток, боязко простягаючий дівчинці років п’ятнадцяти дзвіночки… Дівчина без посмішки бере їх, щось говорить. Підбігає дівчинка молодшого віку, так само закутана у хустку, у довгій сукні, боса… Та, що старша, обіймає її, озирається… Її покликали?

Ось вона йде до однієї з землянок, яка покрита ялиновим гіллям, ховається за плащ-палаткою, що служить дверима. Виходить серйозна, зосереджена. До неї знову підбігає молодша. Старша щось говорить їй, знімає з шиї… Що? Хрестик? Ні, адже вона, напевно, вже комсомолка… Тоді що? Єгоров болісно вдивляється, і півсон милостиво наближає його до дівчаток. Кулон! Вона зняла і віддає молодшій кулон! Одягає їй на тонку шийку, обіймає…

Знову провал, немов змінюється кадр… Дівчинка, тепер зрозуміло, це Ніна, йде по стежці з лісу. За нею йде той хлопчина, мабуть, і є Зотов… Провідник. Через трясовину йдуть обережно, по стежці. Тепер попереду хлопець, пробує кожен крок довгою товстою гілкою. Ніна йде слід у слід за ним. У неї теж довга палиця в руках. Ось вона передає свою палку Зотову. Він щось говорить, Ніна заперечливо хитає головою. Зайшла за кущі, кущі зімкнулися. Зотов витирає піт із чола, сідає там, де стояв. Мабуть, тут йому й потрібно чекати Ніну…

Знову провал…

Кущі заворушилися, Зотов схопився. Зброю не дістав, значить, свій іде. Мабуть, знак якийсь поданий. З’явилася Ніна. І не посміхнулася. Взяла палку, пішла попереду. Чому попереду? Адже Зотов повинен йти попереду…

Тепер Єгоров бачить їх збоку, немов кадр у кіно. Він не розуміє, не чує, що вони говорять. Ніна, мабуть, щось говорить, тому що Зотов усе більше похмурніє. Єгоров бачить, як Зотов дістає з халяви ножа, Ніна обертається…

Ножем Зотов полоснув її по шиї… Стоїть. Ніна щось намагається сказати… Що? Що, Ніна? «Але ж це ти «кріт», Зотов, ти… я зна…» Ніна хрипить, кров залила їй обличчя, одяг… Ноги підкошуються, вона падає зі стежки у трясовину… Зотов стоїть. Чекає, коли вже не буде бульбашок на поверхні трясовини. Кидає ніж у трясовину, витирає руки об траву. Стоїть. Потім повільно кидає палку Ніни у трясовину і, не поспішаючи, йде по стежці у ліс. Здається, він плаче… Або тільки здається?

***

…Єгоров прокинувся і довго лежав, перебираючи все побачене. Що? Він чув, що сказала Ніна? Чув! Це єдине, що він чув! І куди вона дивилася? Чи не на Зотова… Кудись убік, немов знала, що там її чують… почують через роки… Більше шістдесяти років пройшло…

Єгоров взувся, накинув куртку і пішов до Зотової. Він знав, де вона жила. Собаки у дворі не було, хвіртка відкрита. Він увійшов у двері, вони теж були не закриті. У сінях стукнув у двері, що ведуть до кімнати. Двері розчинилися, він побачив високу, сиву жінку, акуратно одягнену і причесану.

– Ви до мене? – запитала без подиву.

Єгоров кивнув.

– Заходьте, сідайте.

Вона сіла за стіл, покритий вишитою скатертиною, і Єгоров зазначив, що у його бабусі теж була схожа. Вона її довго вишивала, робила мережки, і скатертина вважалася святковою…

– Я… Я приніс Вам Вашу річ. Ось.

Єгоров довго розгортав хрусткий папір, потім поклав кулон на стіл.

Стара мовчки дивилася на кулон, немов закам’яніла.

– Ви… Усе знаєте, – не спитала, а ствердно сказала вона, не доторкаючись до кулона.

– Так… Можливо, це мої домисли…

– Ні, – різко сказала Зотова, – ні, не домисли. Цей кулон… Вірніше, раніше це була срібна ложечка. Це була маленька кавова ложечка. Батьки наші були комуністами, а бабуся все-таки потайки похрестила нас. І мене, і Ніну… Цю ложечку «на зубок», подарувала Ніні її хрещена. Ну, її вже немає давно… Це вона відвела нас у ліс…

Матір стратили, батько наш був на фронті. Хрещена залишилася у селі. Працювала у комендатурі. Це від неї Ніна отримувала відомості. Адже вона прекрасно знала німецьку мову, у школі викладала… Як і де вони з Ніною зустрічалися, знала тільки я. Ніна приходила до неї мити підлогу, прибирати. Щотижня. А, якщо щось термінове, був інший канал зв’язку, з іншим зв’язковим, цього я не знаю. Не могла знати… Ніна не була розвідницею, вона була зв’язковою. Коли вона йшла, вона залишала мені кулон. Я брала його у руки і… мабуть, це ж відчували і ви. Вона поверталася, і я дряпала цвяхом на зворотному боці риску…

У мене більше нікого не було, тільки Ніна… Коли вона пішла в останній раз, мені… мені недобре було. А коли не повернулася, я взяла кулон до рук… І все зрозуміла. Дивно. Ложечка зламалася, і саме Коля Зотов зробив цей кулон. Подарував Ніні. Подобалася вона йому. Але про щось вона стала здогадуватися. Як, чому, я не знаю. Я ще була мала. А в загоні йому вірили – сирота, матері  ще до війни не стало, батько на фронті. І його батько теж не повернувся потім, як і наш. Я стала боятися його, Миколи… Коли прибіг вартовий, було вже пізно. Тікали поспіхом, кинувши все. Залишилося десяток бійців, інші розділилися на три групи, і пішли в інші загони. Я пішла з однією жінкою. А коли кинулася до кулончика, його не було…

Потім, після війни, я стала жити у неї, у цієї жінки. Вона всіх втратила, я була їй замість дочки. А через кілька років зустрілася з Миколою. Він їхав із селища, потім повернувся… Навіщо? Не знаю. Можливо, тягнуло на місце… Ви розумієте? Він став залицятися до мене. Жінка, у якої я жила, тітка Віра, порадила вийти за нього. Женихів було мало, а роки своє брали… Але я вийшла не тому. Мене і тягнуло до нього, і я його… ненавиділа. Він не знав, що я здогадуюся, вірніше, не здогадуюся… Знаю. Я ніколи не давала йому це зрозуміти… Він ходив до школи, на мітинги, всюди розповідав, як він партизанив… А мені… Мені було соромно. Дочка народилася. Не дай Боже, якщо вона дізнається… У мене вже й онуки дорослі і правнучка є. Хочете, я покажу Вам фотографію Ніни? Випадково збереглася… Тільки її я і знайшла на попелищі. Адже наш будинок спалили.

Вона піднялася, порилася у шафі, дістала тоненьку стопку фотографій.

– Ось. Це Ніна. Це перед самою війною, вона тільки у комсомол вступила. Картка збереглася, їх робили штук шість, а потрібно було тільки дві. Ну, решта вона подругам роздарувала, а ця залишилася… Тільки трохи обгоріла.

Із маленької фотографії на Єгорова дивилася серйозна красива дівчина з косою через плече. Так, це вона… Та, яку він бачив у своїх дивних снах.

– А це… Можна не дивитися. Це Микола. Уже після нашого весілля.

Єгоров побачив молодого хлопця, звичайнісінького. Іншого він і не очікував, адже він його вже бачив… Тільки у снах він був трішки молодшим.

– Це дочка, внучка… Фотографії правнучки ще немає, поки не прислали. Їй тільки півроку виповнилося. Ось цим я і живу. Закінчився мій вічний страх…

***

Вдома Єгоров завалився спати. Йому було легко. Сновидіння, що мучали його зникли. Дід прийшов тільки ввечері, Єгоров уже збирався на автобус.

– Що, і не погостюєш? – з образою запитав дід Матвій.

– Я ще приїду, діду. Обов’язково приїду. Ось тільки матеріал здам про пошуковиків, і на ціле літо до тебе!

«Я тепер знаю, де шукати останки Ніни. Можливо, це буде не легко, бо глибоко, ну, що ж… І обеліск треба поставити. «Тут загинула юна партизанка Ніна…»

– Діду, а яке прізвище Зотової було до заміжжя?

– Козаченко. А навіщо тобі? – з подивом запитав дід Матвій.

«… Ніна Козаченко».

– Так, так… Ну, давай прощатися, діду.

– Дивись, – обіймаючи Єгорова, сказав Матвій. – обіцяв…

– Неодмінно приїду, діду!

Тепер він і сам знав, що так і буде.

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *