Зустріч під дощем

Зустріч під дощем

У ній ще жила дівчинка, яка любила танцювати під осіннім дощем. Яка малювала свої мрії на палітрі небес і вірила, що вони здійсняться. Яка заїдала свої образи цукерками – як у дитинстві…

Оксана поправила зачіску. Підмарафетила фейс, як жартувала подруга Надя. В Оксани побачення. Вона шалено хвилювалася…

– Надю, у моєму віці…

– Оксанко, потрібно рахувати гроші, а не роки.

– Якщо дізнається Інна…

– Твоя донька… Словом, не будь дурепою. Можливо, хоча хтось у цьому світі буде любити тебе тому, що ти класна. Що ревеш, коли бачиш викинуте кошеня чи песеня й шукатимеш для нього господарів. Що ти добра. Що готуєш найсмачніший у світі червоний борщ. Що єдина та неповторна.

Оксана народила Інну у двадцять. Леонід не хотів одружуватися. Він був Оксаниним однолітком. Але батьки обох юних закоханих вирішили: діти повинні створити сім’ю. Заради дитини.

Оксана виховувала доньку і заочно навчалася в інституті. А в Леоніда було нормальне студентське життя. Він не пропускав вечірок. Фліртував із дівчатами. Бувало, забував заглянути до доньки. Але Оксана кохала чоловіка. Чогось не помічала, щось пробачала…

Отримавши диплом, Леонід влаштувався на роботу. У колективі було чимало жінок. Одна пропонувала каву, інша – «співчувала», коли до нього телефонувала дружина й просила зайти в аптеку чи магазин. І Леонід співчував собі. Якби не раннє одруження, він міг би… Що міг би, толком не знав. Чи то не поспішати додому після роботи. Хоча, не так уже й поспішав. Чи то зустріти принцесу у вигляді Яни – доньки заступника директора – красуню та модницю. Чи то не слухати розповіді дружини про дитячі хвороби Інни та походеньки в поліклініку, які вимотують…

Врешті-решт Леонід зважився сказати Оксані, що не кохає її. Мовляв, одруження було помилкою. Народження Інни – також.

– Але ж чому?..

– Поглянь на себе. Не слідкуєш за модою. З дому – на роботу, з роботи – додому.

– Ти забув, що я доньку до садка воджу і забираю. Ходжу в магазин, готую…

– Це – твої обов’язки.

– А які твої?

Леонід гримнув дверима. Пішов. Назавжди.

Вони розлучилися. Оксані залишилася донька. А Леонідові, як він пожартував, свобода від сімейного ярма.

Леонід платив аліменти. Якщо ж колишня дружина просила чимось підсобити, відмовляв. Вважав, що й так багато робить для Інни. Інші чоловіки від аліментів, як від вогню, втікають.

Леонід зустрічався з дівчатами. Але влаштовувати особисте вдруге не хотів. Йому подобалось бути вільним від обов’язків.

Виросла Інна. Як і матір, рано вийшла заміж. Жила з обранцем на подарованій його батьками квартирі.

Якось обмовилася, що батько телефонував.

– І що він хотів? – поцікавилась Оксана.

– Допомоги. Він знає, що ми з Віталієм матеріально забезпечені. А в нього проблеми зі здоров’ям.

– Коли ти хворіла, він жодної копійки на ліки не дав.

– Але ж він мій батько.

– Роби, що хочеш. Хоча, хай би в своїх коханок попросив грошей. Їх у нього знаєш, скільки. А, взагалі, роби, що хочеш.

Оксані стало прикро. Пригадала, як маленька Інна просила купити іграшки, та не вистачало грошей. Як відреагувала на Сергія. Донька підлітком тоді була. Сергій – порядний, надійний. Закохався в Оксану. Але Інна влаштувала істерику. Обіцяла руки на себе накласти. Оксана злякалася: а якщо погрози доньки не просто слова? Із Сергієм стосунки порвала…

Оксану добряче вимучив ковід. За весь час, поки хворіла, донька лише двічі навідалася. Про подругу піклувалася Надя. Оксана плакала на самоті.

– Інка у свого таточка вдалася, – сказала Надя. – Не ображайся, але це так. Гени, подруго, гени…

Оксана поверталася додому через парк. Почався дощ. Замість парасольки тримала над головою сумку. Ще й туфлі на підборах взула. Якби була у чомусь зручнішому, швидше б ішла.

– Дівчино, візьміть мою парасолю, – почула чоловічий голос.

– За дівчину дякую. А парасоля і вам знадобиться. Вона у вас одна.

– У мене зачіски нема, – іронізував незнайомець. – І куртка з капюшоном. А у вас, мабуть, уже руки затерпли сумку над головою тримати. Та візьміть нарешті парасолю.

Незнайомець назвався Кирилом. Довів Оксану до під’їзду.

– Скажіть домашнім, аби гарячим чаєм вас напоїли. Щоб простуда не причепилася.

– Дякую. Я сама собі чай готую.

Оксані здавалося, що Кирило підстерігає її. Уже двічі, наче випадково, зустрів. Про свої підозри розповіла Наді.

– Ой, це так романтично! Ти сподобалася йому.

– Облиш. Яке сподобалась у мої роки?

– А що таке сорок п’ять?

Кирило був удівцем. Йому справді подобалась Оксана. Для неї ж він був другом. Гарним другом, який завжди може відкрити над її головою парасольку.

Інна нетямилась, довідавшись про те, що в матері завівся залицяльник.

– Може, він безхатько, – кинула злісно. – Чи шахрай. Використає тебе і…

– У Кирила є квартира. І робота. І син. І навіть внучка.

– То, може, йому нянька для внучки потрібна?

– Інно, йому нічого від мене не треба.

– То чому причепився до тебе?

– Мабуть, тобі не зрозуміти.

– До речі, батько знову занедужав. Мусила допомогти йому.

– Певно, щасливий, що таку турботливу доньку має.

Кирило чекав весни, аби зізнатися Оксані, що вона дорога для нього. Що не хоче втратити її. Що… Але наміри перекреслила війна. Він пішов на фронт добровольцем.

– А якщо я його більше не побачу? – тривожно мовила Оксана подрузі.

– Навіть думати про таке не смій.

– Я так сумую за ним.

– Він кохає тебе.

– Нічого про це не казав.

– Ще скаже…

Кирило зателефонував у вересневе надвечір’я. Сказав, що зараз удома. Оксана запитала, чи надовго повернувся.

– Не знаю. Буде видно.

Він сидів у парку на лавці. Поруч стояла милиця. Побачив Оксану. Встав. Накульгуючи, пішов назустріч. Обійняв.

Парком пробігся вітер, а за ним навздогін – дощ. Оксана накрила Кирила своєю парасолею.

– Змокнеш, – сказав він.

– У мене зачіски нема. І куртка з капюшоном, – повторила колишні Кирилові слова.

Вони поволі йшли алеєю. Вона тримала над ним парасольку, наче всіяне дрібненькими квіточками небо.

– І знову зустрілися під дощем, – мовив Кирило.

Він хотів сказати, що часто думав про неї. Вона хотіла сказати, що дуже хвилювалася за нього.

– Тобі боляче? – запитала натомість.

– Ти казала, що любила танцювати під осіннім дощем. Спробуємо?

На дивну пару зачудовано задивлялись дерева. По Оксаниному обличчі текли сльози.

– Ти плачеш? – запитав Кирило.

– Це з парасолі скапує дощ…

Ольга Чорна

«Уют» №41-13.10.2022

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *