Звістка про брата

Звістка про брата
Звістка про брата

«Погляд часу» №19-2019

Лиха доля зернятко людської душі закинула далеко за межі України, за океан у далеку Австралію, де воно проросло, пустило коріння і прижилося назавжди. І цвів той цвіт на чужині, з сумом осипаючи пелюстки життя. Та якось заокеанський вітер у сім’ю Гуркаликів приніс звістку про брата і дядька Степана з далекої Австралії.

Степан Гуркалик народився у сім’ї бідних селян Ілька та Меланії у 1927 році в селі Яктореві (нині Ясенівка). Коли Степанкові було два роки, через хворобу помер його батько. Мати Меланія, залишившись удовою з двома малолітніми дітьми, змушена була шукати шляхи для виживання. Старший восьмирічний Павло наймався до людей пасти худобу, а мати прала білизну у панів. Малого Степанка, аби не помер із голоду, віддали у Глинянський монастир, що на Львівщині, де він пробув до восьми років. Згодом мати забрала дітей додому. Але почалася війна.

У 1942 році фашисти масово вивозили людей до Німеччини. Хлопці й дівчата тікали до лісу, а з ними і старший син Павло. Мати з молодшим Степаном залишились удвох удома. На той час хлопець був неповнолітнім, але був високого зросту і міцної статури. Меланія сподівалася, що сина нікуди не заберуть, та материні надії виявилися марними – Степана забрали. Згорьована мати втратила зв’язок із ним назавжди. Не раз і не два виходила на битий шлях – усе виглядала свою кровиночку. Їй здавалося, от-от її Степанко з’явиться на обрії, йдучи додому, а вона побіжить назустріч синочкові, обніме його, поцілує і пригорне до грудей. І ніколи вже нікуди не відпустить від себе. Та цього не сталося.

Доля розлучила їх навіки. Щоночі мати молила Бога, аби зберіг йому життя. Серце краялося від розлуки, розриваючись від біди, яка тягнула за собою низку страждань. Після закінчення війни Павла заарештували за те, що не пішов на фронт і буцімто співпрацював з УПА. За його «провину» засудили на 15 років каторжних робіт у Воркуті. Нещасну матір вивезли до Росії у Кемерово. Хату конфіскували. Павло важко працював на шахті. Тричі його завалювало під землею. Та Господь беріг хлопця, адже він був людиною із золотою душею. Незважаючи на важке життя, завжди був добрим, ніколи ні з ким не сварився.

Після смерті Сталіна нарешті настала «відлига»: почали розглядати у судах справи ув’язнених. У 1956 році Павла звільнили. Люблячий і дбайливий син одразу ж забрав матір до себе у Воркуту. У 1957 році у свої 36 Павло одружився з Сфросинією, котра також мала нелегку долю: за колоски, які зібрала у полі, відсиділа у в’язниці. Дали за цей злочин п’ять років. Та після смерті Сталіна дівчина потрапила під амністію і відсиділа лише 11 місяців. Фрося родом зі Скулина Ковельського району на Волині. Після звільнення їй видали паспорт, щоб їхала додому, але вона не захотіла повертатись у колгосп. Молода сім’я оселилась у Фросиної тітки у Воркуті. У Павла та Сфросинії Гуркаликів у 1960 році народилася донька Надія, а у 1963 році – син, якого Павло на честь свого молодшого брата назвав Степаном. Сім’я мешкала у будинку барачного типу. У 60-х роках настала можливість відвідати Україну. Будучи у відпустці у двоюрідної сестри, Павло через родичів із Польщі отримав фото свого брата Степана, якого все життя мріяв побачити. На словах йому переказали, що Степан на той час мав виїхати чи то до Австрії, чи до Австралії. Більше жодної інформації про брата Павло не мав. Він сподівався, що Степан живий і при будь-якій можливості розшукає свого єдиного брата.

У 1971 році сім’я Гуркаликів переїхала до Ковеля, почали будувати власну хату. Рік вони жили у тітки у Скулині, а потім перебралися у власне житло. Та бажання розшукати брата не покидало Павла ніколи. У той час усі кордони для українців були закриті, і Павло не мав можливості вести пошуки.

А Степан Гуркалик потрапив у далеку Австралію, одружився на ірландці і назавжди залишився на берегах Тихого океану. Допомагали Павлу Ільковичу шукати брата діти Надія та Степан. У 1989 році вони намагалися розшукати родичів за допомогою Червоного Хреста, та, на жаль, пошуки не увінчалися успіхом. А у 2003 році невістці Павла Ільковича Олі наснився сон, ніби якийсь голос промовляє: «Пишіть, він живий».

Із проханням розшукати дядька звернулися діти Павла Ільковича на телебачення у програму «Чекай на мене». Однак Павло так і не дочекався відповіді про результати пошуків брата, помер у 2005 році.

Пізніше уже онук покійного Андрій, навчаючись у технічному університеті, на сайті передачі в Інтернеті розмістив інформацію про розшуки дядька й діда Степана Гуркалика. Через два місяці молоді Гуркалики отримали телеграму з запрошенням до Києва на зйомки телепередачі «Чекай на мене». Там їм повідомили, що Степан Гуркалик нині живе в Австралії у Мельбурні. У минулому був шофером-далекобійником, а також розвантажував у порту кораблі. Дружина померла, залишивши його вдівцем. Має доньку, зятя та двох онучок. Побудував власний дім. Незважаючи на солідний вік (було йому тоді 83 роки), вирощував квіти, городину, кермував автомобілем. Степан Ількович дуже зрадів, що знайшов родину, адже з боку покійної дружини у нього нікого немає. Якось його онука, будучи на екскурсії у Польщі, намагалась у телефонному довіднику відшукати прізвище Гуркалик, та даремно: такого не було у списку, адже прізвище діда рідкісне і, як вона згодом дізналася з Інтернету, одне в Європі. Чому саме на території Польщі вона розшукувала, рідним невідомо, але Степан Ількович казав, що минулого не пам’ятає взагалі. А можливо, не хотів ворушити старі рани… Це лише Богові відомо. Та все ж таки, як би там не було, він дуже радий, що його розшукала рідня. Він прожив хоча й важке, але щасливе життя.

Уперше Степан побачив на фото свого батька, брата, родину… Далека відстань, здоров’я та роки не дали змоги зустрітися. Тож із рідними спілкується через Інтернет. Старша онучка Степана Ільковича Рінай планує поїхати на екскурсію до Європи і відвідати родичів у Ковелі.

Галина Оліферчук

 

 

 

FacebookTwitterPinterest

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *