Звитяга і мужність не вмирають із героєм, а переживають його.

Звитяга і мужність не вмирають
Звитяга і мужність не вмирають

«Погляд часу» №12-2019

Мабуть, на все життя у моїй пам’яті залишиться той осінній день 1985 року. У службових справах за завданням керівництва фірми поїхав у Сатанів. Це були мої перші відвідини цього історичного курортного містечка. Одразу ж згадав про свого товариша Василя Харкуцу, який родом із Сатанова. Ми разом навчалися у Кам’янець-Подільському будівельному технікумі, а також тренувались у спортивному міському клубі у секції вільної боротьби.

Закінчивши роботу, поцікавився у колеги, чи, бува, не знає він Василя Харкуцу.

Той, здивовано глянувши на мене, відповів:

– Я в п’ятиповерхівці мешкаю на вулиці Харкуци Василя Івановича. Він загинув два роки тому в Афганістані, всі від старого до малого проводжали його в останню путь, –промовив колега.

На душі стало важко. Не вірилося. Може, це не він. Може, хтось із родичів. Це неможливо.

– Де цвинтар? – запитав.

На жаль, моя обнадійлива думка про родичів не справдилися. На темному фоні пам’ятника викарбуване до болю знайоме обличчя. На офіцерському кітелі з погонами старшого лейтенанта два бойові ордени. Так, це він, тільки очі занадто сумні, наче сповнені докором до живих. Не вберегли?!

Присівши на лавку поруч із могилою, згадав пам’ятний для мене випадок. У 1975 році ми з Василем у складі студентського будівельного загону виїхали під час літніх канікул у далекий Казахстан будувати школу.

Працювати було важко: незвичайна спека, 14-годинний робочий день. Незважаючи на виснажливу працю, ми знаходили час для відпочинку. У недільний вихідний день відсипалися досхочу, писали листи рідним і близьким. Увечері організовували дискотеку у сільському будинку культури. Місцеві дівчата відверто симпатизували нашим хлопцям, а ось сільським парубкам це було не до вподоби. З часом ця неприязнь переросла у серйозне протистояння. Спочатку невідомі пошкодили електричний кабель баштового крана. Трохи пізніше з «економічної» диверсії перейшли на «політичну»: зірвали з флагштока прапор України (тоді ще радянський, не синьо-жовтий).

А в подальшому події почали розвиватися ще серйозніше. Одного вихідного дня приміщення старої школи оточили молодики – як місцеві, так і приїжджі, більшість із них були напідпитку, погрожували нам побиттям. Наш керівник робив відчайдушні зусилля, щоб досягнути перемир’я, але марно. Навпаки, це надавало їм упевненості у своїх силах, вони ставали ще агресивнішими. Ситуація складалася не на нашу користь. Що робити? Ми збилися у гурт, як ті вівці перед зграєю розлючених голодних вовків. Стало страшно, згадалося про рідну домівку, матір і батька, захотілося додому. Несподівано для всіх виходить попереду нас Василь і кидає знахабнілому противнику виклик:

– Чоловіки, пропоную вирішити наше протистояння по-лицарськи. Я готовий битися з будь-ким із вас сам на сам. Якщо, звісно, серед вас є хоча б один сміливець.

Усі притихли. Минула хвилина, за нею друга. Чуємо, щось парубки між собою обговорюють:

– Да блефует хохол. Зеленый еще. Наш Юрка одним ударом правой его вырубит. Чемпион Архангельска по боксу!

Нашого, завжди врівноваженого Василя, ця реклама, а тим більше спортивна слава супротивника, аж ніяк не вразила. Діло звичне, адже понад п’ять років тренувань і змагань із вільної боротьби загартували характер і тіло хлопця.

– Юра, так Юра. У нас в Україні кажуть: «Юро, тебе били біля церкви, мене – біля мура».

І почалося… Страх, як рукою зняло. З’явилася впевненість у нашій перемозі. А Василько творив дива. Боксер літав, наче навчальний манекен на килимі для боротьби. За три хвилини все скінчилося.

«Чемпіон» Архангельська сидів на п’ятій точці. Увесь у пилюці, судячи з того, як він, наче божевільний, водив очима, не розуміючи, де він і що з ним сталося. Це був нокаут! Перемога! Василь, підкреслюючи свою повагу до супротивника, допоміг тому звестися на ноги, підтримуючи за плечі, аби той знову не впав, що могло б викликати неадекватну реакцію натовпу…

На цьому протистояння з місцевими скінчилися. А Вася, ніби нічого й не сталося, провів вечірнє тренування на перекладині, яку ми разом раніше змайстрували. А в перерві між вправами пив свій улюблений томатний сік із трилітрової банки.

Уже пізніше Тетяна Ананіївна, мати Василя, розповідала мені, як після закінчення технікуму її син вступив до Донецького військово-політичного училища, як їздила його провідати… Показувала мені світлини з тих зустрічей. Після закінчення училища, де готували замполітів, було перше відрядження в Афганістан, потім друге… Обіцяв залишитися живим, у листі до матері писав: «Матусю, за мене не хвилюйся, на землі мене ніхто не візьме, хіба що в повітрі…»

Його слова стали пророчими. Гелікоптер, у якому старший лейтенант Василь Харкуца зі своїми побратимами летів на останнє бойове завдання, був збитий ракетою.

Перестало битися серце мужньої та доброї людини. Його ім’я викарбували на обеліску, а пам’ять про нього назавжди залишилася у серцях людей, які його знали.

Микола Бджоляр

Газета "Уют"Газета "Погляд часу"Газета "Задавака"

FacebookTwitterPinterestViber

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *